Уже 93-є літо топче ряст Харитина Салій, мешканка села Чечелівки на Гайсинщині. Уже нікуди поспішати, не сходити до ровесників на посиденьки. Залишається лише згадувати своє життя, свою долю. А вони в бабусі ой не веселкові були

На порозі стояв новий 1933-й, холодний, страшний своєю невідомістю. З кожним днем мати клала в киплячий горщик все менше й менше картоплі, такої-сякої крупи. Все тоншими й тоншими ставали окрайці хліба на обід, поки не зникли зовсім. Вгамувати голодо було нічим. Плакали сестрички й братики. “Мамо, чого вони плачуть?” – допитувалася Харитя. “Бо їсточки хочуть,”- відповідала мати і сама лила сльози від жалю до своїх крихіток, розпачу і власного безсилля. А плач той все слабшав і слабшав, переходив у ледь чутне скигління, поки зовсім не стих. Тихо померли Павло, Мефодій, Марія і ще зовсім малесенька Ганнуся у колисці. З’їв голод і батька Тодося. Приїхав саньми з лісу, ліг на лаву і вже більше не підвівся..

На щастя двох живих дівчаток, Харитини та Параски, прийшов дід Андрій і забрав їх з Гунчі до Чечелівки. Коли йшли вулицями, десятки страшно виснажених людей простягали до них свої руки, благаючи хоч крихту їстивного. Жах охоплював, коли чиясь кістлява рука надто близько наближалася до них. Здавалося, покручені пальці ось-ось вхоплять їх за тендітні шийки і все…

Дід був музикантом і зумів дещо припасти на «чорний день». Тож з бабою Марією не дав пропасти онукам, порятував від голодної смерті. А там далі Харитя і до школи пішла. Взувала на одну ногу дідів валянок, на другу – бабин, через плече полотняну торбу з зошитами й книжками – і гайда по науку.

Минули роки. Люди поволі відходили від голодівки. А тут нова напасть – посунув фашист. Однієї осінньої ночі вдерлися у хату непрохані гості, забрали Харитю, якій ішов сімнадцятий рік, і разом з тисячами інших українських хлопців та дівчат повезли в далеку Німеччину. Там випало їй на фабриці працювати фарбувальницею. Зранку до вечора у великих гарячих казанах вергала солдатські шинелі, ковдри… Робота дуже важка. Правда, годували краще, ніж колгоспників у 33-му. Розуміли економні німці: із голодної людини – нікудишній робітник. Крім того, із Харитини чотири рази брали кров для поранених німецьких солдатів. Одного із них вона бачила. Солдат прийшов на фабрику, аби зустрітися зі своєю рятівницею, подякувати. Ще й поцілував дівчину.

По війні повернулася в Чечелівку. У колгоспі дали групу малих телят із сорока голів. То не худоба була, а лихо. Кожне у страшних виразках. Немало помучилися, попотіли з напарником, поки якось відчухали тих теляток.

А тут 1947-й. На Україну знову звалився голодомор. Опухла від недоїдання Харитина ледве дибала біля своїх телят. Найбільшим делікатесом для неї в той час було смажене лушпиння редьки. Але й воно закінчилося. Мати назбирала якихось грибів, наварила. Краще б вона й не ходила б по них. Отруїлася дочка, насилу врятували у районній лікарні. “Кулешик, кулешик треба їсти”, – радив лікар, виписуючи додому. Легко сказати: кулешик. А з чого його зварити?

Саме закінчувалися жнива, а людям нічого не давали: все йшло в “засіки Батьківщини”. Зібралася Харитина з силами й подибала на поле. Назбирала жмутик соломи з недовимолоченими колосками, сіла край дороги й почала вибирати дорогоцінні зернини. Де не візьмись об’їждчик: “Ага, колгоспне крадеш!” – і потяг до буцегарні.

Суд був дуже швидкий, а присуд дуже суворий – отримала Харитина аж п’ять років таборів. І знову пролягла дівчині довжелезна важка казенна дорога, і в такі краї, проти яких Німеччина здавалася раєм, – у заполярний Норільськ. Важка баржа повільно пливла рікою Лєна до Льодовитого океану. Її задушливі трюми вщерть наповнені каторжанами. Для декого з них смерть була кращим виходом, ніж приниження людської гідності, свавілля табірної охорони, гибіння в тяжкій праці на тріскучих морозах. Вони і пробили дірку в баржі, сподіваючись знайти вічний спокій на дні сибірської ріки. Проте інші невільники підняли лемент, надбігла охорона, законопатили дірки. У табір прибули зовсім мокрі, завели людей в якийсь великий холодний зал, дали на вечерю гнилої тюльки та брудної води. Вночі вдарив сильний мороз і для ля багатьох із новоприбулих на ранок закінчилися як земні радощі, так і земні страждання. Трупи склали штабелями: навесні розтане земля – закопають.

Гнітюче враження викликав довколишній пейзаж. Куди не глянеш – високі огорожі з колючим дротом, над ними ліс вишок з озброєними охоронцями і похмурі бараки, бараки, бараки…

Кожного ранку, за будь-якої погоди водили дівчат на роботу на рудник за кілька кілометрів. І не дай Бог в когось зірветься з уст слово. Одразу команда для всіх “Лягай! Повзти!” Двадцять п’ять метрів проповзеш по голому камінні чи по снігу – не захочеться більше говорити. На копальні залазила Харитина у велику баддю, інші дівчата опускали в яму-нору глибиною 40 і більше метрів. Цілісінький день довбала обушком твердющу руду. Абияк працювати не можна було, бо над головою висів план. Не виконаєш – ніхто не позаздрить. Понад два роки пропрацювала у тих холодних темних норах. Потім перевели її в “очіплення”. Хтось може подумати, що тут легше, ніж у копанці, мовляв, стій собі з прапорцем, не допускай сторонніх до місця вибухових робіт. Для дівчат це був справжній жах. Адже в таборах були не тільки ті, хто постраждав, як вона, за кілька колосків, не тільки політичні. Вистачало і справжніх убивць, грабіжників, злодіїв, які давно вже втратили людську подобу. Часто ходили вони “на полювання”. Надибають молоду жінку – і горе тій. Майже не проходило дня, щоб когось із дівчат з “очіплення” не зґвалтували або не вбили.

Харитя була вродливою. І не один чоловік кидав на неї оком, нерідко хижим, нелюдяним. Звернув увагу на неї й Андрій, теж засуджений за дрібний проступок. Він був доброю, чуйною, справедливою людиною. До того ще й бригадиром. Він і взяв опіку над подолянкою, аби не трапилося з нею якоїсь біди. Однак вона все ж таки підкралася. Два зеки вистежили, коли Харитя була одна, приставили ножі й повели в якусь будку. У дівчини померкло перед очима, вона знала, чим все закінчиться – поглумляться ці звірі над нею, а згодом інші знайдуть її холодний труп. На щастя хтось помітив, як її вели, і повідомив Андрієві. Той увірвався в будку і порозкидав ґвалтівників. “Поділись бабою!” – вимагали зеки. “Вона не баба, вона моя дружина!” – відрізав Андрій. Зеки невдоволено відступили, відкрито виступати проти бригадира не могли, бо він мав певний авторитет в зоні.

– Аби залишитися живою і достроково вийти на волю, залишається тобі одне – народити, – сказав Андрій. 1951-го в Харитини знайшовся хлопчик і її амністували.

Повернулася у свою Чечелівку. Знову робота у колгоспі. Зійшлася з односельцем, народився ще один син.

Роки йшли. Багато подій стиралося з пам’яті Харитини Тодосіївни, але не жахливі місяці 1933-го. Оті кістляві простягнуті руки, голодні очі переслідують її все життя. Ні, такого забути не можна! І не треба, аби не повторилося. Ще в радянські часи вирішила жінка переписати усіх загиблих від голодомору-33 чечелівчан для пам’яті, для історії, для того, щоб колись хтось щиро помолився за безневинно загублені душі. Вже чималенький список зібрала. Але тут їй “порадили” не чіпати цієї теми, нагадали про ГУЛАГ. Лише на початку 90-х вдалося Харитині завершити розпочату справу. 48 чечелівчан, померлих від голоду в 1933-му, нарахувала. А чи всіх згадала? Вона першою у селі й порушила клопотання про увічнення їхньої пам’яті.

Живе Харитина Тодосівна з котиком в старій хатинці, придбаній після повернення з Норільська. Недалечко мешкає син Микола, колишній механізатор, теж уже пенсіонер. Федір викладає інформатику у великому місті. Має бабуся шість внуків та купу правнуків, молиться, аби мали кращу долю, ніж їй випала.

Олександр Рябокінь,
журналіст