Володимиру Дидинському з села Михайлівки Гайсинського району в 2013 році вже було за шістдесят. Мав фермерське господарство, домашніх клопотів по вінця. Та ще й здоров’я частенько підводило. Сидів би тихенько вдома й по телевізору спостерігав би, що там у Києві твориться. Співчував би на віддалі молоді на барикадах, ганьбив би тихенько на кухні Януковича та його прислужників, як багато інших робили. А він зібрався й поїхав туди, де надзвичайно гаряче було в холодні зимові дні й ночі.

– Поїхав на Майдан бо по-іншому не міг. Це ми, старші, повинні були змінити систему, життя на краще, дати гарне майбутнє своїм дітям й онукам. Не зуміли? Не захотіли? Тож тепер не гоже ховатися за спинами дітей, розповідає Володимир Маркович. Стояв у перших лавах перед силовиками – хай у випадку чого постраждаю я, а не ті, хто тільки починає жити. Постійно бути там не міг, через хронічний бронхіт витримував дві-три доби. Приїжджав додому, відновлював сили і знову до Києва, спонсорував поїздки й інших людей. Вірив, що зможемо виправити несправедливість, будемо відтепер жити чесно й по правді.

Можна почути звинувачення в тому, що Майдан занадто радикалізувався,  взявшись за шини, кийки, коктейлі Молотова… Саме небажання влади дослухатися до народу, невиправдані жорсткі заходи «беркутні» спровокували  агресію протестантів. І якби не вимушена адекватна відповідь, супротив Майдану, то й  сьогодні Янукович був би на «троні», і ще тугіше затягував би гайки. Ми й пискнути не могли. І затягнув би нас східний, азійський вектор. Тож ми змушені були стати радикалами.

Дехто каже, Майдан організували американці, вони ж й підгодовували. Я ж скажу, що спровокував його навіть не Янукович-путінський маріонетка, а Росія. Її  мета – загарбати Україну, зробити її звичайним південно-західним регіоном російської імперії.  Коли ще при Януковичу подавали ми заявку про асоціацію з ЄС, Росія висловлювала до нас цілу низку претензій, в тому числі й територіальних. А згадайте конфлікт на Тузлі у 2003 році. Лише твердість Леоніда Кучми завадила Росії захопити острів.

На Майдані до мене підійшли російські тележурналісти й запитали: «Чого ви, людина у віці, на Майдані?». Я відповів, що вийшов проти самодержавства, бандитизму, корупції. А ще сказав, що росіяни повинні нас зрозуміти, підтримати в цих діях. Якби Росія й Україна стали разом на європейський шлях, ми змогли б утворити таку потугу, що змогла б протистояти і китайському, і арабському, й іншим світам. А натиск звідти на нас все більшатиме. Наскільки б ми усі, від Європи до Камчатки були багатші, сильніші, наскільки світ був би спокійніший і безпечніший… Проте моя відповідь не влаштувала росіян-телевізійників, швидко відійшли. Я ще раз переконався: Росія сприймає нас навіть не як молодшого брата, а як холуя, що повинен виконувати всі його забаганки. Протягом віків забирала у нас найкращі уми, русифіковувала їх, робила своїми яничарами. І сьогодні постійно відчуває запит свіжої крові. Хоч територією, природними ресурсами потенційно потужна, але все одно за розвитком дуже відстала, і знає, що без України сама ніщо. От і не шкодує часу, сил, грошей, аби розсварити українців, створити тут потрібну їй «п’яту колону»

Так, багато хто розчарувався у наслідках революції. Я теж. Але про вчинене не шкодую – це був єдиний вихід з ситуації. Нам, хто був унизу, здавалося, що у всіх майданівців була єдина мета – скинути проросійського Януковича, провести  в країні кардинальні зміни, покінчити з корупцією, кумівством та всяким іншим лихом і йти європейським шляхом. Проте ті, хто виходив на сцену, мали інші цілі. Отримавши владу, вони хитро зіграли на почуттях людей, розсварили їх, розвели. На жаль, частина майданівців з тих чи інших причин, найчастіше не розібравшись що й до чого, піддалася на це. Це й вилилося в деяке протистояння між окремими осередками раніше щільного моноліту Майдану. Треба нам стати над власними амбіціями, образами, проаналізувати всі останні події та власні вчинки, знайти спільні інтереси, спільну мету, як було п’ять років тому й постаратися знову злитися в єдине ціле. А влада повинна пам’ятати завдяки кому стала тим, чим є, не мріяти про «сильну руку», а більше дбати про справедливість до простого люду, консолідувати суспільство на великі звершення. Чим швидше вона це зрозуміє, зробить, тим краще буде і дня неї, і для народу.  Не здатні думати –  хай відійдуть вбік. Не хочеться, важко, але треба. Аби ми не втратили Україну як 100, 300 років тому. Нам необхідно стати сильними, не сваритися, добрим прикладом показати, якою справедливою і привабливою може бути Україна, зацікавити, аби самі жителі Донбасу забажали повернутися.

Розповідь Володимира Дидинського записав Олександр Рябокінь.

На знімку: Володимир Дидинський біля пам’ятника Небесній сотні в Гайсині