Вінницька тюрма нині займає перше місце в Європі по кількості довічно ув’язнених, які одночасно перебувають в одній установі — 365 осіб. Один із них — Ігор Трубіцін із Сєвєродонецька. За вбивство двох людей у 90-х був засуджений до смертної кари, а після того як її відмінили — до довічного позбавлення волі.

За ґратами він перебуває близько 25 років і за цей час, переконує, не просто ступив на шлях істинний, а й пише книги, поезію, взявся випускати християнську газету «Узник», яку читають в 11 країнах світу. Крім того, вже четвертий раз засуджений просить у Президента про помилування, але поки безрезультатно. Шанс вийти на волю може дати новий законопроект «Про пенітенціарну систему». Він передбачає зміни, згідно з якими довічний термін можуть замінити на 15 років тюрми. Та лише за умови, якщо ув’язнений уже відсидів десять і не становить загрози для суспільства.

Усі подробиці він розповів під час особистої зустрічі із нашим журналістом.

– У молодості я багато часу приділяв тренуванням з боксу, отримав навіть звання майстер спорту. Після того був на заробітках у Росії, займався першими кооперативами. Мав сім’ю та займався бізнесом у рідному місті. А далі почались лихі «90-ті», коли виникло багато так званих «підприємств-пустишок» і разом із ними бандитська конкуренція та рекет. Звісно, не обійшло це і мій з компаньйонами бізнес — перший у місті авторинок, — каже Ігор Трубіцін. — Були замовлення знищити мене та мою родину, два замахи, що й потім призвело до злочину. Одного чоловіка вбив із вогнепальної зброї, іншого силою. У скоєному зізнався через кілька місяців, коли по мене прийшли правоохоронці, весь цей час я був вдома та працював. Розумів, що від себе нікуди не втечеш. Вбивство вчинив у стані афекту. Мене за такою статтею і мали судити, але зацікавлені люди зробили все, щоб справу перекваліфікували. Таким чином у 1995 році суд виніс мені вирок — смертна кара. Я потрапив якраз під період розстрілів. Суддя тоді захворів, засідання якось перенесли, відтак Верховний Суд України це все ухвалив трохи пізніше. Навіть тих, кого засудили до смертної кари уже після мене, уже розстріляли, а на мені це все якось так зупинилося. Вже потім розповідали, що у 1996 році за мною приїхав конвой, але в той самий день на Кіровоградщину прийшли документи, що ввели мораторій. Мене не видали. Ще тоді, перебуваючи у камері смертників, я бачив, як відмовляються друзі та близькі. Підтримували лише мама, дружина та діти. Став замислюватись, що саме мене привело до тюрми. Згадав, що ще під час слідства до моїх рук потрапила релігійна брошура «Євангеліє до Іоанна». Після того як прочитав — щось всередині перевернулось, відчув, який я всередині брудний. Перше, що попросив інших у камері — не матюкатись. А перед Різдвом прочитав «Новий Заповіт» та щиро покаявся у злочині. Бо якщо раніше намагався якось виправдати себе, нарешті дійшов висновку, що ніхто не має права забирати у людини життя.

До вінницької установи з виконання покарань потрапив у 2008 році.

– Коли я прийшов до Бога, мені захотілось служити. А як це можна було робити, коли ми постійно сидимо в камерах. Тому почав писати вірші та свої переживання. Публікації виходили у різних періодичних виданнях, але здебільшого християнських. Паралельно став пізнавати усі релігії світу. Тоді вийшла моя перша брошура, далі книга. Мені хотілось все більше та більше говорити людям. Ще в 2006 році у мене визрів проект випускати незалежну християнську газету, яка б об’єднувала людей всіх конфесій, — додає чоловік. — Зробив макет власноруч та показав керівництву установи у Кропивницькому. Але мені відповіли. Я неодноразово писав листи до пенітенціарної системи — нічого не допомагало. Вже коли мене перевели до Вінниці, через друзів-християн, знову взявся за старе. І тільки в 2012 році доля посміхнулась. Завдяки мобільному Інтернету я зробив газету у PDF-файлі, який потрапив до американської сторони і яка її схвально оцінила. В Україні мої друзі та близькі допомогли із коштами, і перший номер видання «Узник» вийшов тиражем 1000 примірників. Друкуємо російською та англійською мовами. Із 2013 року тираж збільшився до 10 тисяч, і ми стали друкуватись у кольорі. Редакція знаходиться у Сєвєродонецьку, де мешкає моя дружина Ірина, з якою у 2014 році ми офіційно оформили шлюб після довгих років громадянського шлюбу та народження дочки. Саме вона мені і надсилає усі друковані матеріали, які я вже редагую, бо комп’ютер мені встановити у камері не можуть. На першій шпальті завжди даю матеріал від себе, наводжу власні приклади, аби читачі аналізували та робили для себе висновки. У газеті багато листів від тих, хто за ґратами або вже на волі, друкуємо пасторів, юристів, пишемо про тюрми у різних країнах світу. Загалом «Узник» читають у 11 країнах світу: США, Канада, Ісландія, Німеччина, Чехія, Естонія, Молдова, Білорусь, Росія, Казахстан. Отримують видання і в Адміністрації Президента, Верховній Раді України, Міністерстві юстиції. Газету реалізовують безкоштовно.

За журналістську та редакторську дільність неодноразово Ігор Трубіцін отримував подяки від керівництва виправних установ із різних міст про користь видання у соціально-виховній роботі зі спецконтингентом. Це його надихає творити далі.

– Так, я розумію, що грішник, що скоїв злочин. І якщо вже так сталось і я отримав покарання — треба жити далі. Не скаржитись, а займатись чимось, навчатись. Нещодавно я взявся за створення реабілітаційного центру у Житомирській області для тих, хто повернувся з місць позбавлення волі і хоче жити іншим — кращим життям.

У 2014 році Ігор Трубіцін вперше звернувся до Президента України про помилування.

– У 2017 році помилували іншого довічника з Вінниці — Назаренка, хоча більшість була переконана, що це буду я. І днями все ж вчетверте звернувся із проханням помилувати мене. Як воно буде — відомо лише Господу. Але якби хоч на мить уявити, що я на волі, то перше, що б попросив — вивезти за місто у поле, де є вільне небо. Я впав би на коліна і молився…

Фото Сергія Хіміча
Віталіна Трудько