Востаннє тут варили цукор у 2014-му. Вже чотири роки моївчани відчайдушно захищають рідне підприємство, на якому тримається — вірніше, трималось! — все життя у селі. Але завод простоює. Немає достатньої бурякової зони, подорожчав газ, подешевшав цукор…

– Власник законсервував виробництво, поставив на охорону наших людей із села. І правильно зробив! Я 45 років віддав Моївському цукрозаводу і прекрасно розумію, що зараз працювати — лиш собі у збиток! — поділився Михайло Сандул, колишній заступник директора підприємства.

– Чи чекаєте допомоги від обласної влади?

– А що вони поможуть? Це ж приватне, на все треба кошти! З департаменту АПР приїжджали, бесідували з моївчанами. У 1972 році в Моївці проживало 3870 людей, планувалось, що тут буде смт. Моївський завод давав робочі місця селам Борівка, Сокіл, Бабчинці, Гонорівка, Тростянець; опалював будинки моївчан, постачав воду. Збудували будинок культури, нову пошту. Були надії… А тепер лишилось 1500 жителів. Село якось виживає, а завод стоїть.

Анатолій Дідик, теперішній власник Моївського цукрозаводу, оцінює ситуацію більш оптимістично.

– Завод готовий до виробництва, та поки що законсервований. Ринок цукру зараз несприятливий, його ціна формується не в Україні, а у світі, залежить, наприклад, від урожаю тростини. Але зміни невідворотні, у 2019-му ціна піде вгору, український цукор чекають в Індії та інших країнах, — сказав Анатолій Дідик. — Цього року свій буряк (ми засіяли 250 га, зібрали по 800 цнт/га!) поки що возили у Городківку. Там здешевили виробництво, бо відмовились від газу, палять пелетами. Моївка теж буде модернізуватись, зараз шукаємо інвесторів. Я твердо переконаний — завод не можна різати! Прийде час, він запрацює і принесе велику вигоду.