Бо вона про справжніх людей, добро, батьківську любов та жертовність, які творять дива, об’єднують міцніше кровних зв’язків. І одну із основних ролей у цій історії зіграла саме газета «33-й канал» та пара добродушних українців.

А почалося все у далекому 2004 році. Тоді Тетяна Сосновська якраз перебувала у декретній відпустці із однорічним сином Дмитриком. 18-річна донька Марія вийшла заміж. Чоловік Анатолій трудився на місцевому цукровому заводі. Жило подружжя в Скоморошках.

– Мама моя якраз хворіла, і їй дали путівку до Ворохти. Я її туди завозила, а через місяць забирала. Пригадую, що в п’ятницю поверталась з далекої дороги до рідного села і на вокзалі у Вінниці купила газету «33-й канал», — розповідає Тетяна Сосновська. — Але поки добралась, було вже пізно, тому не читала. Так як я є парафіянкою Церкви адвентистів сьомого дня, у суботу стараємось нічого вже не робити, тому займалась приготуванням до суботньої школи. І тільки ввечері після зібрання я взяла газету і на одному із фото побачила свою знайому, з якою свого часу працювали у дитячому відділенні Оратівської районної лікарні. А вона з двома малюками. Спочатку подумала, що це її, але коли прочитала, то дізналась, що вони сироти. Діти були без опіки, і їх мали розділити. Хлопчика звали Дмитриком, як і мого. Його мали відправити до будинку малюка, дівчинку Віку — до дитячого будинку, бо через рік їй потрібно було йти в перший клас. Батька діти не знали, матір займалась ними сама. Невдовзі їх у неї забрали, бо не доглядала та не годувала. Я порадилась зі своїм чоловіком, і ми вирушили до Оратова. Знаєте, коли я була молодою, мріяла мати велику родину, але життя склалось по-іншому… Коли побачила цих діток, зрозуміла, що двох на той час ніхто не захоче забрати. А мені так стало шкода цих діток! Бачила, що й чоловік ховав сльози.

Що робити? І тоді я почала молитись. Невдовзі моя душа почала наповнюватись єдиним правильним висновком — малечу забрати. І ще тоді я поставила таку умову: маю заслужити, щоб дівчинка назвала мене мамою. Лікарі ще у телефонній розмові розповіли, що Вікуся любить малювати, а майже дворічний Дмитрик — їсти, бо при рідній матері він був завжди голодним. Тож ми повезли малечі альбом, розмальовки та смаколики. Зустріч була хвилюючою, діти нам дуже сподобались. В опікунській раді нам пішли назустріч, а через півроку матір позбавили прав, так ми стали опікунами діток. Пригадую, що забирати їх поїхали чоловік та старша донька, бо я залишилась із меншим, який прихворів. І коли їх привезли, Вікуся та Дмитрик стали обдивлятись будинок. А дівчинка в той же вечір запитала, чи можна мене мамою називати. Звісно, я була щаслива, бо Господь відгукнувся на моє прохання і дав мені знак. Те, що Вікуся та Дмитрик прийомні, вони знають. Донечка все пам’ятає. Це дуже боляче розповідати, але до цих пір Вікуся не вживає цукор, бо пам’ятає, що коли їй хотілось їсти, вона пила воду із цукром. Дімі, в якого домашнє ім’я Макс, також розповіли правду. Ми не виховуємо дітей, щоб вони були проти рідної мами, але вона жодного разу за цей час ними не поцікавилась.

Цікаво, що у Віки та Діми є ще рідний братик. Вже після того, як ми цих дітей забрали, його народила біологічна мати і залишила у пологовому будинку. Якраз тоді в районі були місіонери з Америки. І чоловік Девід та дружина Шерон, які вже мали прийомних дітей, всиновили його у віці 10 місяців. Вони нас самі знайшли та стали спілкуватись. Років шість тому Девід приїжджав до нас у гості. Спілкувались через перекладача. Мешкає сім’я у штаті Огайо. На американський манер хлопчика звати Джеймс. Йому вже 16 років, закінчив коледж. Після всиновлення жодного разу не був в Україні, але ми б дуже раді були зустрічі.

Останні п’ять років родина Сосновських мешкає у Плискові. Пані Тетяна очолює місцеве відділення зв’язку, заслужено має авторитет та повагу серед людей. Паралельно у церкві проводить жіночі богослужіння. Чоловік Анатолій у 2014 році добровольцем пішов на фронт та служив у залізній 24-ій бригаді, захищаючи Україну. Повернувся через три роки, достойно виконавши свій патріотичний обов’язок перед Україною. З того часу дають про себе знати наслідки контузії.

Навчаються обидва братики Дмитри у Вінницькому училищі №5. Обоє відвідують із родиною службу в церкві. Вікторія навчається на третьому курсі медичного університету. Відмінні знання допомогли дівчині вступити на безкоштовну форму навчання. Має неабиякі здібності до малювання.

– Знаю, що донька захоплюється лікарем Валіхновським і мріє проходити в нього практику. Із її працелюбністю та старанністю знаю, що в неї все вийде. А ще в нас є троє онуків від старшої Марії — Вадим, Вася та Настя. Мешкають у Білоусівці біля Ладижина, працюють на птахофабриці.

Знаєте, коли ми стали опікунами, перші півроку були дуже складні. Як тільки забрали діток у село, викликали нас із чоловіком на цукровий завод і приголомшили — його будуть ліквідовувати. Отож, ми залишились без роботи із дітьми на руках. Нелегко було. Але Бог допоміг вижити, – каже Тетяна Іванівна. – Більше місяця сиділи на картоплі, консерваціях та муці. Навіть крупи ми тоді не могли собі дозволити. І одного разу приїхали наші друзі з церкви та привезли цілий мішок продуктів. Для нас це було дивом та справжньою підтримкою, бо ж ніхто не знав, що нам так було скрутно із продуктами. Тим більше, тоді ще не було мобільного зв’язку. Але з часом стало краще. На малечу стали отримувати соціальну допомогу, чоловік пішов працювати на агропідприємство, замість зарплати давали продукти та хліб. Та що б там не було, жили ми завжди в мирі, дружбі, любові та повазі. Знаєте, ті три роки, коли чоловік був на війні і діти на навчанні, мені самій дуже важко було морально. Але добрі слова та їхнє тепло давали сил жити далі. І ми щиро вдячні Богу та газеті «33-й канал», яка змінила нашу долю та принесла у наш дім стільки радості. З того часу ви мені — як рідні. І я завжди чекаю середи, щоб знову зустрітись із вашою газетою. Вірите, у нашому селі її передплачували в кожній другій хаті. А якби не це страшнє зубожіння людей — то ще більше було б передплатників…

Віталіна Трудько