Боєць Владислав Дюсов із Могилева-Подільського помер через отримані поранення на передовій 31 травня 2015 року.
Кадри прощання, де плакали та стояли на колінах навіть мужні чоловіки, мабуть, не залишать байдужим кожного. Йому було 21, він навчався на факультеті соціології та права у КПІ та понад усе любив Україну, маючи ще й білоруське коріння, та свою родину. Остання хоч і важко переносить втрату свого сонячного Дюшеса, але завжди з усмішкою розповідає про нього. Знає: він їх оберігає з небес. Усі їхні думки, спогади, розмови — про нього, а в кімнаті хлопця батьки зробили куточок пам’яті, де зберігаються фото, речі та нагороди Влада… А рідна сестричка Владислава навіть вступила в той самий вуз та обрала ту спеціальність, що й брат. Нашому журналісту мама Людмила Дюсова вперше відверто розповіла про сина-героя та життя без нього..
– Мій чоловік кадровий офіцер запасу, тому ще змалечку Владик хотів піти його шляхом.
Але нам вдалось його тоді відговорити. Пригадую, як після закінчення школи поїхали подавати документи, то пройшли 5 університетів, але я бачила, що сину ті спеціальності не подобаються. Вже як зайшли до Київського політехнічного інституту, Влад відразу заявив, що тут він хоче навчатись, – каже Людмила Петрівна. — Обрав факультет соціології та права. Загострене почуття справедливості у нього ще змалечку відчувалось. За те, що мав власну точку зору і дотримувався її до останнього, у школі вчителі інколи його гнобили та викликали мене на розмову. Але як тільки приходила, класний керівник заспокоювала, мовляв, не хвилюйтесь, у вас чудовий хлопчик, просто треба стримувати себе. Зрозуміло, що такі напружені стосунки із деякими педагогами позначились і на оцінках, але Владик мав феноменальну пам’ять, і контрольні йому давались легко. Тому за все те він не переживав, що й мені радив. В інституті, навпаки, Владик розцвів, знайшов свою нішу в житті. Викладачам дуже подобалось, що він має позицію і відстоює її. І водночас син був таким світлим та щирим, що його викладачі й прозвали Дюшесом. А скільки їх приїхало на похорон сина, скільки теплих слів вони сказали, як підтримали нас — це безцінно, і я їм вдячна, що досі не забувають.
– Знаю, що Влад від самого початку був на Євромайдані. Розкажіть про це детальніше.
– Знаю, що коли побили таких самих студентів, як мій син, він не зміг стояти осторонь. Разом із такими ж однодумцями постійно чергував там, ночував. На Майдані зустрів багато розумних людей і був вражений, які ж чудові та мужні у нас українці. Коли почались криваві події у центрі Києва, Влада забрали до «Другої сотні Святослава», яка складалась зі студентів. Разом із ним був сусід із кімнати Богдан Кушнір (позивний Гризло). Спочатку син не розповідав нам про все це, коли одного дня з ним обірвався зв’язок, я забила на сполох. Почула голос Влада лише через добу. З’ясувалось, що його та інших хлопців тримали у консульстві Канади, бо вони ледь втекли від озброєних «беркутівців», які в той момент були готові на все. Пропонували юним патріотам політичний притулок, але вони відмовились, бо це їхня країна і залишити її не можуть. Як йшли вони, то люди кричали вслід «Героям слава», він так гордився цим. Тоді ми із сином домовились, що він завжди розповідатиме правду, а я буду підтримувати. Тож наступні рази він завжди відповідав на мої дзвінки. Розповідав, як захищав жінок та стареньких від побиття, як його заглушило світло-шумовою гранатою, як бачив поранених та загиблих майданівців, які були зі звичайними дерев’яними щитами. У Будинку профспілок сотня Влада організувала мобільний шпиталь. Там у сина згоріли всі речі після пожежі. А вже після кривавих подій хлопці захопили приміщення Компартії та заснували там організацію «Ніколи знову». Люди приходили і писали їм заяви, де скаржились на корупцію, натомість студенти допомагали їм юридично.
Пригадую, як одного разу Влад приїхав взимку додому в кедах та легкому одязі, аби підтримати наших політв’язнів у суді. Та зустріч досі перед очима. Синочок так міцно мене обійняв і підняв на руки. Мій сонячний хлопчик…
– Як так сталось, що Дюшес пішов служити?
— Після Майдану сотня розділилась. Одні пішли до «Азова», інші — до батальйону «Січ». Влад був в останній організації. Далі служив у «Київ-1», де познайомився із Аміною Окуєвою. Жінка вразила його своєю принциповістю та військовою підготовкою. Втім, син сильно переживав, що одні їдуть на Схід, а його не відправляють. Приєднався до «Святої Марії», де не потрібна була тяганина з документами. Поїхали до Маріуполя, але довелось просто охороняти якийсь об’єкт. Влад покинув їх, зідзвонився з друзями з ОУН — і бігом у Піски. Був там двічі у бойових відрядженнях. Там було пекло. Є навіть фото, де син знаходиться біля міни, яка не розірвалась. Окрім служби, хлопці ще й допомагали місцевим стареньким людям. Побратими казали, що серед інших син відрізнявся, бо був сильним та справедливим. У лютому 2015 року син приїхав додому. Для нас це була така радість, зібралась вся рідня. Розпитували про війну, але Влад сказав, що коли все закінчиться — розкаже. Тоді він з нами поділився новиною, що переходить в «Азов». Пройшов дуже складну підготовку, склав присягу. Йому довірили десять підлеглих. Востаннє ми бачились за місяць до смерті сина. Коли прощались, Влад обійняв сестру і запросив навчатись до себе. Донька, яка багато років віддала спортивним танцям, тоді відмовилась. Але, втративши Влада, вона обрала той самий інститут та спеціальність… Між дітьми завжди був тісний зв’язок та дружба, а ще вони так схожі між собою.
– Знаю, що Вам боляче, але пригадайте обставини загибелі сина.
– Материнське серце передчувало, бо із самого ранку щось мене непокоїло. Того дня Влад встиг передзвонити усім рідним та друзям, що нас здивувало. Під ранок воїни пішли на завдання, Дюшес йшов позаду побратима. Вже переступили через міну, але раптом Влад зробив крок назад. І тут вибух! Син не панікував, казав, що втратив ногу та пальці на руці. А тоді сам взявся накладати собі джгут. Ще й жартувати встигав. Всі були шоковані та налякані. Син ще трохи пройшов сам, а далі його взяли під руки хлопці та передали медикам. Бодя «Гризло» постійно був поряд, і вони розмовляли. Влад переживав, як служитиме, що можна із такими травмами бути інструктором, що мамі скаже. Далі була лікарня в Маріуполі, тоді Дніпро. Син був у стабільному стані — і раптом смерть. Для всіх це шок та нерозуміння. Знаєте, після смерті сина я через два роки наважилась писати лікарю, який вивозив мого сина. Він відповів, що багато чого на війні бачив, але таких – ніколи. Щоб не обстріляли вороги бійців, мій син терпів мужньо біль і лиш тихенько попросив дати знеболювальне.
На завершення додав, що я виховала гідного сина і він став прикладом для нього. Після смерті син отримав медаль, від держави нам дали квартиру, бо до того жили в орендованій.
Дівчина Влада Олена після болючої втрати на п’ятий курс не пішла. Переїхала до Америки і там нині працює. Якби не побратими сина, не знаю, як би пережили це. Вони нас постійно навідують. І знаєте, це відбувається у такій атмосфері, що біля нас наче поряд сидить Владик, ми сміємось, радіємо. А одного разу, коли всі розійшлись, дочка сказала мені: «Мамо, вони таке пекло пройшли, а залишились такі ж «няшечки»…
– У соцмережі побратими Влада писали, що через ДТП, у яку потрапив Ваш чоловік і не був винен, йому стали погрожувати.
– Так, це правда. Чоловік працює водієм автобуса «Вінниця-Могилів-Подільський».
Все сталось біля Людавки у вересні минулого року. Роман їхав зі швидкістю 50 км за годину, у салоні було 5 чоловік. Кабінами роз’їхався із вантажівкою — та раптом удар. Виходить, що водія засліпило сонце, він загальмував, але щось пішло не так і його занесло на автобус Роми, і він зачепив легкове авто, що було неподалік. Кермувальник тоді ще скаржився, що ж він наробив. У результаті одна пасажирка автобуса отримала перелом ключиці. Потім на місце приїхали представники власника вантажівки. І там мій чоловік дізнався, що цей бізнес належить одному із силовиків у Жмеринці, прізвище його я не боюсь озвучити! Саме тому справу почали розслідувати так «як треба» і роблять винним мого чоловіка! В області добиватись правди нема як, звернулись вже до іншої, аби експертизу провели незалежну. Підключили азовців, бо вже дійшло до тиску на свідків та погроз зі сторони силовиків. І останні знали, що ми втратили сина на війні, що не винні, проте їм на те начхати…
Фото Сергія Хіміча
