До сумних звісток про втрати наших захисників на передовій додались й інші повідомлення. У бійців просто не витримують серця, скалічені неоголошеною війною. Минулого тижня у селі Чернявка Оратівського району на колінах та з квітами в останню путь проводжали демобілізованого Олександра Огородника. Чоловік не дожив місяць до свого 53-річчя…

– Ніколи б не міг подумати, що так рано втрачу та хоронитиму рідного брата. Ще й до того молодшого, — із сумом розповідає родич покійного Сергій Огородник. – Свого часу після школи Сашко закінчив Вінницький політехнічний інститут за спеціальністю «радіоелектроніка». Далі була строкова служба в армії на Кубі та робота на Погребищенському цукровому заводі. Та більшу частину свого життя брат присвятив допомозі людям – 25 років пропрацював у тодішньому районному відділенні міліції. Мав авторитет та повагу серед оточуючих. Дослужився до майора і на посаді заступника начальника вийшов на пенсію.

Влаштувався до Погребищенського Центру первинної медико-санітарної допомоги юридичним консультантом. Коли почались події на Сході України, Олександр зголосився йти захищати наш мир та спокій і підписав контракт. Йому, 50-річному чоловіку, можна ж було залишитись вдома, але не хотів. Ми пробували переконати, просили маму якось вплинути. Втім, вона зі слізьми на очах сказала: «Запам’ятай, сину, не хочеш годувати свою армію – будеш чужу». Батьки споконвіку були таких поглядів, що Україна в першу чергу.

Спочатку Олександр служив у районному військкоматі. Далі – у Кодимі. А потім у складі 59-ої бригади під Талаківкою пробув близько восьми місяців. Пережив запеклі бої і був відзначений чималою кількістю нагород, одна із медалей — за оборону Маріуполя. Подробицями брат майже не ділився, знаю, що був він одним із найстарших, тож оберігав кожного як рідного сина. У свою чергу, я намагався постійно бути із Сашком на зв’язку, чотири рази їздив до нього на фронт. Так як є директором ВПУ-42, із студентами та їхніми рідними збирали допомогу для бійців. Активно підключались до нас односельчани та українська церква. Демобілізувався брат із армії цієї весни.

Після повернення з передової Олександр Огородник очолив сільськогосподарське формування у Васильківцях. Дружина Наталія трудилась у районному відділенні Пенсійного фонду. Єдина донька Наталія готувалась до захисту диплому у Львівському університеті. Рідні пригадують, що жодних нарікань на здоров’я в чоловіка не було.

– До свята Збройних сил у Погребищі відкривали пам’ятний знак, куди запросили родини загиблих та тих бійців, хто залишився живим. Був серед них і Сашко. Пригадую, як після того він ділився зі мною, що якось незручно було йому та побратиму стояти у формі з медалями, а поряд плакали батьки за своїми дітьми. «Хоч візьми сам та й помри», — заявив мені брат. Хто ж знав, що всього за три дні слова Олександра збудуться… Минулих вихідних він поїхав у Чернявку до 82-річної матері, яка після смерті тата мешкала сама, допомогти по господарству. Якраз у неділю вона збиралась до церкви, а Сашко взявся готувати сніданок. Встиг почистити кілька картоплин, як раптом стало зле. Викликали лікарів із району, реаніматологів з Вінниці. Хвилин сорок вони робили все, аби врятувати мого брата, він був до останнього при свідомості. Але, на жаль, не витримало серце, яке його, сильного та мужнього чоловіка, ніколи не турбувало. Та пережите на війні далось взнаки, — додає Сергій Огородник. – Поховали брата у рідному селі із військовими почестями. Оскільки він, у першу чергу, був громадянин та патріот, на сімейній нараді вирішили одягнути у костюм та вишиванку. Але військову форму поклали поряд із ним.

Приїхали на прощання побратими, які кілька кілометрів несли на руках труну, школярі утворили живий коридор зі свічечками. Відспівували Олександра чотири священики із української церкви та військовий капелан. За життя Олександр хотів дочекатись обрання Митрополита Київського. Казав, що як тільки стане відомо його ім’я і він вийде до людей разом із Президентом, схилиться на коліна. Не дочекався. Замість нього до Софіївської площі поїхав я сам…

Віталіна Трудько