Саме в с. Городок, Іллінецького району він закінчив школу, і там зараз проживає його родина. Мама Таня служила у військовій частині, яка дислокувалась тут. Тому після переведення її в інше місце – переїхала і продовжує службу.

– А тут – один батько Леонід, якому місяць тому зробили операцію на серці, – жаліються небайдужі односельчани. — Чому його всі забули?

Саме тому одразу поспішили туди. Час нашого відрядження припав на День святого Миколая.

Прийшли до приміщення райради, щоб запросити до поїздки місцевих керівників. Бо ж ситуація – надважлива. Але кабінети були зачиненими – всі святкували! Зголосився поїхати лише депутат райради Леонід Змієвець.

Саме він допоміг розшукати цю родину і тітку – Руслану Коваленко… Вона і супроводжує нас до хати, де ще місяць тому був Андрій.

– Синок приїжджав ще місяць тому і забирав мене з кардіоцентру у Вінниці. Потім поїхав до місця служби – в Одесу. І раптом по телевізору бачу його фото серед 25-ти захоплених Росією моряків. І все – далі повна невідомість. У серпні син одружився. Всі раділи. Відгуляли весілля. Потім мене підвело серце. Зробили операцію… І ось така біда. Тепер його дружина там, в Одесі, згуртувалась із іншими рідними захоплених моряків і ходить на зустрічі добиватись звільнення сина. Як знаєте, стосовно сина, інших моряків російські ЗМІ почали масову брехню. Ви ж бачите, які там «гадості» пишуть у коментарях…Тому невістка намагається не слухати і не читати нічого. Молимось і чекаємо. Дні і ночі – кожну хвилину. Хочемо одного – щоб він пошвидше повернувся.

Він у нас золото, а не син. Вся наша надія. Навчався до 9-го класу у місцевій школі. А потім поїхав у Крим і вступив до військового ліцею. А вже після нього — до академії ВМФ України. Це він був серед тих курсантів, які заспівали Гімн України, коли їхні офіцери-начальники переходили на службу і присягали Росії. Андрій з іншими курсантами покинули вже окупований Крим і переїхали довчатись до Одеси. Потім там його залишили працювати. Став офіцером, пішов із іншими виконувати наказ військового командування… і ось це захоплення, і тюрми…

Вже знаємо його адвоката. Але його лише завтра обіцяють допустити до сина, тоді як з іншими вже відбулись зустрічі…

Далі батько йде в хату та бере в руки портрет сина. На нас дивиться молодий офіцер — з очима, в яких цілий світ.

Батько, що ще не відійшов відважкої операції на серці, пригортає до себе портрет Андрія, наче його, і продовжує..

– Я вже хотів їхати до Москви, сестри казали — поїдуть.. Але адвокат відговорив… То дні і ночі розмовляю із портретом сина. А вони так повільно течуть у невідомості. Думали, що до Нового року відпустять. Але адвокат розчарував – сказав, щоб не надіялись.

– Кажемо батькові, що його син обов’язково повернеться. І ще стане генералом. Бо ними мають ставати не за блатами чи зв’язками, а ось такі хлопці. Тоді ніхто ось так не посміє безкарно нападати на Україну та її військо. Його очі, переповнені німими болем і тривогою, огортає надія. Бо хоч якесь слово підтримки йому сьогодні потрібне як повітря… Як і всій родині Андрія та всіх моряків, яких тягають по російських тюрмах.

Ось побачите, так буде! Бо такі хлопці дуже потрібні Україні та її народу.

– Їй-Богу, хочеться кричати на весь світ… Який безсилий перед цією підлою гібридною війною, зухвалістю агресора і потуранням всяких міжнародних норм. Весь світ споглядає, робить якісь заяви. А захоплених українських військових тягають по КПЗ, судах, впаюють терміни за незаконне порушення кордону і навіть статусу військово-полонених не надають у порушення всяких міжнародних норм і конвенцій.

За іронією долі, Андрій потрапив знову у вже окупований Крим, де судили його запроданці, колись українські судді, і обстрілювали колись свої ж колеги – зрадники України…

– Знаєте, в мене у голові вже кожна секунда тих страшних і несправедливих подій – коли наших моряків на військових кораблях захоплюють…Ми вже дивимось і наші, і російські канали, через Інтернет, щоб хоч щось дізнатись. У Городку в нас чимало родичів, і деякі з них просили не писати нічого про Андрія, щоб не зашкодити йому. Але чим зашкодять люди — підтримкою, небайдужістю? У першу ж ніч росіяни передали, що він серед моряків особливий – мовляв, розвідник українських спецслужб. Отож, чим могли – вони вже зашкодили…. Але ж очевидно, що він моряк, бо ж події в академії, як наші курсанти співали Гімн — бачив весь світ, – ділиться його тітка Руслана Коваленко. Просимо її повести до школи.

– Ось у цій школі і навчався наш герой. Ми звертаємось всією школою до Путіна — відпустити наших хлопців. А Андрієві передаємо, щоб він тримався, він став для нас прикладом мужності і відданості Україні. Вся школа його поважає і чекає повернення в Україну, після чого запрошуємо його до нас в гості, — схвильовано каже директор школи Катерина Іванівна Драч.

А за школою церква, кажуть – УПЦ МП. Ймовірно, що тут і хрестили Андрія, та й у нього, як кажуть, пів-Городка родичів. Отож, парафіяни цієї парафії. Але чому  досі про долю цих хлопців не потурбувався жоден — від священиків до ієрархів?…

Перед очима та червона килимова доріжка та новий «Лексус», на якому так швидко поспішили батюшки, що ще вчора присягали митрополиту Симеону, привезти йому заміну…

І мимоволі подумалось: от якби так поспішили захистити своїх вірян, оцих хлопців святі отці. Щоб перш, аніж переступили поріг Синоду у Москві про здачу всіх прав на Київську митрополію, хоча б привезли наших полонених, які ось тепер захоплені, і тих, хто там вже роками в тюрмах… Всі чули звернення про це до них представників української влади. Але у відповідь – тиша…

Хоча для священиків, тим більше, тепер уже Російської православної церкви – заборон немає ніде, і це всі знають. Вже по дорозі назад ми знову заїжджаємо до районної ради — знову нікого немає. Бо ж Миколая – здивовано пояснюють нам. І ця байдужість – церковна і владна — добиває… Зате в холі ради на першому поверсі придумали «іллінецьке ноу-хау». А, може, перекинеться і на інші райони.

Всю стіну займає плакат «Армія. Мова. Віра»… Цікаво, чи допоможуть Президенту такі чиновники, вислужуючись аж такою агітацією, що порушує принципи самоврядування. Якщо так будуть забуті люди?

Вже по дорозі до Вінниці заїхали до Липовця. Там якраз був дитячий конкурс юних зірочок. Я щорічно фінансово підтримую їх. Отож, запросили до слова.

Тому вирішила не говорити пафосних слів, а нагадати переповненій залі, що саме байдужість – найбільший гріх. Тому, коли тобі добре – згадай про ближнього, який потребує допомоги.

І розповіла, звідки ми повертаємось. Далі на звернення підтримати наших моряків і земляка Андрія Драча – встав весь зал. Значить, моральність ще не вмерла в серцях нашого народу. Дай Боже, щоб вона жила у політиків і священиків, що поспішили вішати ярлики «розкольників» і «христопродавців»… Бо боротись треба за людину, народ, Батьківщину. Бо саме вона творіння Боже. І все християнство — це правда і любов, готовність полюбити ближнього, як самого себе… Цікаво, чи довго ще прооперований батько буде в самотності і без уваги чекати свого сина-героя? А ми – не згадуючи таких героїчних земляків…

Заслужений журналіст України, депутат Вінницької обласної ради