Минулого тижня в столиці презентували книгу «Дівчата зрізають коси», де зібрані спогади жінок-військових, які стали на захист країни від російської військової агресії. Кожна з них пішла на фронт, бо відчула, що має боронити рідну землю.

Для багатьох найстрашнішим елементом війни виявились не обстріли чи відсутність комфортних умов, а втрата бойових побратимів, яких не змогли врятувати. Усі історії, що увійшли до книги, були записані воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною. Однією із героїнь стала вінничанка Ольга Бенда, яка служила у

72-ій окремій бригаді імені Чорних запорожців.

Незадовго до війни молода жінка розлучилася з першим чоловіком і залишилася одна з новонародженим сином на руках. Тоді тільки почалася перша хвиля мобілізації, і багато знайомих-чоловіків ховалися від армії. Олі було соромно за них, бо ж хіба можна зраджувати Батьківщину, коли ворог стоїть, вважай, на порозі твого дому! Це стало однією з причин, чому вінничанка уклала контракт із ЗСУ на початку 2016 року. На той час синочку Дімі виповнився рік і сім місяців, Ольга залишила його під опікою мами. У той же час, за словами жінки, їй хотілося захистити Діму, зробити так, щоб він ріс в незалежній європейській державі. А для цього потрібно зробити свій особистий внесок.

– До служби в армії я працювала кухарем в піцерії, хоча за освітою секретар-оператор поштового зв’язку. На передову потрапила восени 2016 року. Авдіївку обстрілювали постійно, але я швидко до цього звикла, — розповіла жінка-воїн. — В мої обов’язки входило смачно і вчасно годувати бійців, бо я служила кухарем. А одного травневого дня мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі… І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»… Потім я почула голос побратима… Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість… Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».

Після тривалого лікування дівчині встановили протез і вона вийшла заміж за свого побратима Олексія. Перевелася на службу до військкомату Святошинського району столиці. Нещодавно вінничанку запросили виступати в команді ветеранів АТО на міжнародних змаганнях, але до збірної України вона не потрапила. Тим не менш, нині вінничанка робить все для того, аби нарешті навчитись кататись на ковзанах.

Віталіна Володимирова