Бабуся Катерина Спринчак, яка бачила і голодомор, і війну, не перший рік збирає ту калину в ящики, кличе місцевих волонтерів, щоб забрали та ще й винограду нарвали на вітамінні соки воїнам, аби зміцнити їх імунітет та захистити від простудних захворювань.

Про неймовірну жінку із важкою долею розповіла її донька Валентина Ленінкова, яка із самого початку бойових дій відвідує шпиталі, плете маскувальні сітки й збирає речі для прифронтових сиротинців.

– Мама народилась у родині молодого працьовитого українця Омеляна Хомутковського, який одружився із дівчиною польської крові Рузею Сідлецькою. У ті часи села вже мали розвинуті колгоспи, і Слобода-Підлісівська Ямпільського району також колективним трудом обробляла довколишні родючі чорноземи. Батько тоді працював у колгоспі, був бригадиром, а молода мати ростила двох синів та двох дочок. Катруся була наймолодша, але вже досить доросла, щоб запам’ятати страшні роки, які понівечили долі багатьох родин України, — пригадує пані Валентина. — Голодомор тридцятих… Працьовита родина ще мала трохи збіжжя, щоб прохарчуватись у той час, коли під ворітьми жителі менш везучих сіл вже просили дати бодай лушпайки з тих картоплин, які варила родина. Намагаючись відстояти місцевий хліб у прийшлих чиновників, Омелян підняв голос проти конфіскацій зерна. В той вечір на сільській нараді були лише свої, та вже під ранок у вікно загупали. Етапували його до в’язниці у Могилів-Подільський. Аж до сивого волосся не знала мама, де і коли помер батько. Лише після того, як були відкриті страшні архіви тих часів, знайшли слід його і дізнались, де був розстріляний як ворог народу.

А далі прийшла війна. Та, яку називають Великою Вітчизняною. Окуповані містечка потерпали не так від чужинців, як від власних поліціянтів.

– Мама, чорноброва, з густою косою, закладеною короною навколо личка, мусила боронити життя, дівочу честь і всю родину, аби не розстріляли ласі нелюди. У голодні повоєнні роки мама познайомилась із чоловіком, чия доля була схожою на її власну. Костя — молдован, пройшов Сибір разом із мамою та чотирма сестрами і братом, ще коли мав п’ять рочків. Батька молдавської родини також було вислано аж у степи Курганськоі області, бо мав на всю родину чисту білу хату в центрі села, власну корову і двох коней.

Після одруження у Костянтина Спринчака та Катерини народилась єдина донька Валентина, якій батько вибрав сам ім’я та дав свій непримиренний характер. Жінка понад 30 років ще працювала бухгалтером в Ямпільському міжколгоспбуді, нараховуючи до копійочки заробітну плату працівникам. Все це минуле пам’ятає бабця Катя, і знає, що людське серце болить не від турбот, а від байдужості. Тому потихеньку виходить у свій калиновий садок навколо хати, підв’язує гілля дерев, що виросли з першої калини, посадженої бабцею Рузею. А потім бідкається, що виноград, який так любив покійний чоловік, вродив рясно, та марно, бо нікому його збирати. І ось трапилась нагода, що через спільні волонтерські справи доньки Валентини та ямпільського волонтера і журналіста Василя Кізки і бабуся Катя долучилась до помочі нашим захисникам. Старенька завжди каже: «Якби могла, то б і серце поклала!» — болить воно в неї щодня за українців та Україну. А ще Катерина Омелянівна сподівається, що дуже скоро на нашій землі настане мир, а чоловіки повернуться до рідних домівок живими й неушкодженими…

Віталіна Трудько