15 грудня. Пройдуть століття і тисячоліття, і цей день вивчатимуть у підручниках – як час повернення канонічної Православної Церкви України. І чи знатимуть та відчуватимуть, скільки терзань душі та серця переніс кожен із православних віруючих, їх та предків, перш ніж повернув вкрадену чи продану недалекоглядним гетьманством Київську Митрополію.

Таку, якою вона була дарована нам більше 1000 років тому із Константинополя князю Володимиру. А її основи на тисячоліття заклав Ярослав Мудрий, побудувавши тисячу років тому, у 1037-му, нашу київську Софію. І вона стоїть у центрі Києва живим свідком – у нас  була незалежна і канонічна церква ще тоді, коли ніхто й не знав і не відав про Московію. А її нинішню столицю, село Москов, заснував через 200 років князь київський Юрій Долгорукий. Отож, як кажуть, хто дружить з головою – факти очевидні.

Але  в ці історично-епохальні дні ми не повинні забувати, що 100 років тому два наших земляки, останній Патріарх Української Церкви Василь Липківський, який багато років свого життя був священиком, а потім благочинним у Липовці Вінницької області, та геніальний композитор Микола Леонтович із Тепличчини  вперше в київській Софії провели богослужіння українською мовою.  Леонтович написав піснеспіви для хору.

І якщо Леонтович сьогодні вийшов із забуття через популярну на весь світ різдвяну колядку, що стала гімном Різдва від Європи до США, то Український патріарх Василь Липківський, за віру і любов до України розстріляний у 37-му більшовиками, ще потребує уваги. І, в першу чергу, в Липовці та на Вінниччині, де пам’ять про нього зберігають небайдужі люди, сподвижники, але не держава та церква.

А цей український патріарх, повірте, заслуговує на велику повагу усього українського народу і канонізацію Вселенським патріархатом до лику святих, а  місце життя його і діяльності у Липовці – на паломництво.

Ще сто років тому Василь Липківський заявив: «Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади».

З початком Української революції отець Василь став одним із лідерів руху за відродження Української церкви. Першою підвалиною, на якій вона мала постати, була, на його думку, церковна незалежність, або автокефалія. Тоді взірцем для наслідування для українського православ’я стала Грузинська церква, яка 1917 року відновила свій автокефальний статус.

За проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської церкви двічі забороняли отцю Липківському священнослужіння і один раз заочно віддали його під церковний суд.

Очевидці відзначали образну мову пристрасних проповідей отця Василя: у них він порівнював плин життя Церкви з течією Дніпра, а дух служіння — з банею храму і закликав вірних до єднання з чистим повітрям неба.

І Всеукраїнський собор, що зібрався у Софійському соборі в Києві на Свято Покрови 1921 року, проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви. Собор наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та антиканонічним актом.

Тодішні ієрархи Російської церкви називали автокефалію УАПЦ «від початку до кінця націоналістичною вигадкою». Вслід за ними чекісти теж звинуватили Церкву та її митрополита у діяльності в інтересах міжнародної контрреволюції й імперіалізму, петлюрівщині і націоналізмі: ця церква отримувала всебічну підтримку українців. І Липківського та його сподвижників чекісти  стали називати таємними пропагандистами українського сепаратизму, які прагнуть визволитись від залежності Московського патріархату.

Восени 1925 року більшовики взагалі заборонили Липківському виїздити з Києва. Згодом чекісти двічі заарештовували митрополита. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому справжню царську зустріч — для неї були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста.

1927 року на свято Покрови у соборі Святої Софії в Києві зібрався ІІ Всеукраїнський церковний Собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в’язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь Липківський засланий до Наримського краю. Коли ж один делегат насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. Врешті-решт, Собор ухвалив рішення: «Зважаючи на поважний вік, зняти з отця Василя Липківського тягар митрополичого служіння».

До жовтня 1929 року отець Василь мешкав на подвір’ї Софійського собору.  Коли ж влада закрила храм, намагаючись  його підірвати, Липківський був змушений переселитися до своєї сестри.  Як відомо, Софію дивом врятували французи, висунувши ультиматум безбожницьким московським чекістам. Навіть Ромен Роллан їздив до Сталіна на прийом щодо порятунку храму, побудованого батьком їхньої і нашої королеви  Анни Київської.

А ось наших рідних «патріотів» це не хвилювало. В той час було підірвано всі основні святині українських монастирів та собори, що прийшли в Україну ще з Київської Русі.

У січні 1930 р. влада примусила УАПЦ оголосити про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківського, митрополит Микола Борецький, збожеволів від тортур.

У вересні 1937 року Василь Липківський отримав від свого учня Петра Маєвського запрошення очолити Українську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. А вже 22 жовтня його заарештували. 27 листопада за вироком «особливої трійки» при Київському управлінні НКВД Василь Липківський був розстріляний.

У ці історичні дні ми не могли не вшанувати пам’ять останнього Українського патріарха перед століттям безбожницької радянської влади, де і церква, на жаль, стала її могутнім пропагандистським центром в країні і за її межами.  Саме тому  разом із священиком Василем та парафіянами помолились у місцевій церкві, яка досі розміщена у пристосованому приміщенні на місці, де був зруйнований храм, де служив Патріарх Василь.  Залишки його будинку тепер знаходяться у приватній власності небайдужого місцевого фермера В. Дишканта. Парафіяни цього пристосованого приміщення вже не один рік у центрі Липовця  будують храм…. На жаль, він досі не побудований. Хоча віруючі ходять по всіх місцевих підприємствах, представництвах зернотрейдерів, яких тут є чимало, до депутатів-мільярдерів, але допомоги звідти поки що не отримали.

Тому закликають усіх небайдужих українців долучитись до будівництва храму  в місті багаторічної діяльності Патріарха Української церкви Василя Липківського, вшанувати його місця. Бо, як відомо, євреї до свого цадика Нахмана їдуть в Умань та по його місцях служби і життя – у Меджибіж та Брацлав – з усього світу. У нас ці місця поряд – але забуті. Може, якраз у цьому наша біда?

Заслужений журналіст України