Вже багато років  газету «33-й канал»  читають не лише в Україні, але й за кордоном. Щотижня наші заробітчани замовляють через буси та автобуси, що їдуть до Італії, Польщі, Чехії, Португалії  та інших країн, свіжі примірники «33-го». Як показує статистика, сайт «33-го» читають у більш ніж 60-ти країнах світу.  З-за кордону нам шлють листи на сайт та в газету, ми публікуємо їх…  Виходить щире та відверте спілкування.

– Підіть на вокзали чи місця, де зупиняються міжнародні маршрутки, і подивіться, скільки людей нині їде на заробітки за кордон. І серед них – берегині сімейного затишку, найголовніші вихователі власних дітей, а отже, майбутнього України. На жаль, з часів незалежності України, через безвихідь інженери і вчителі, медики і соціологи, жінки, що здобули інші не менш потрібні освіти в Україні, вимушені пакувати нехитрі пожитки і їхати в найми за кордони. Чим далі в глибинку, тим безлюднішими стали села та райцентри. Їдуть і залишають дітей на бабусь та родичів всі, хто став зайвим на найщедрішій у світі землі. На Вінниччині, як і по всій Україні, вже є села та райцентри, де половина жінок  батракує  не день і не два – навіть не рік, а 5-10 і більше по закордонах. Їдуть і чоловіки. Але це не так разюче… Бо ж мама – дружина є оберегом сім’ї і дітей. Саме такими словами розпочиналась публікація в  минулому номері «33-го»  «Із королев до наймичок» (автор – Тетяна Редько). Вона викликала великий резонанс і стала однією із найобговорюваніших публікацій у році, що відійшов.

Ось деякі  із цих відгуків.

Олександра Блащук: – Якщо мужики такі недолугі, то жінки – Берегині, королеви, красуні, беріться до справи, я погоджуюсь на матріархат, аби Україна стала на ноги і процвітала. Бо коли вже дітей не було в що одягати та де жити – поїхала на заробітки. А мій чоловік через 5 років спився. Ото й знайшла тут італійця. Він за нашими мірками бідний. Отримує 700 євро пенсії. То ми вже склали його і мої гроші і побудували біля Вінниці дім. Дітей вивчила. Квартири їм покупляла. Мій Родріго – бездітний. Прийняв їх за своїх. Скажіть, хіба я наймичка? Я тепер сеньйора і кохана дружина. Так, мій Родріго любить байдикувати, рибалити, ніжитись на сонці. В город його нічим не затягнеш. Він би краще дременув, аніж ось так горбатився і копав та садив картоплю, сапав її. Ото ще попрацюю і під Вінницю – гриби збирати та відпочивати! Наробилась! Я – педагог. Але саме Італія стала для мене другою батьківщиною.

Ната Mикитич: – Тікають ті, що 23 роки продавали Україну, крали і т.д. Ті, що привели війну в Україну. Потім вся ця когорта буде вимагати пенсії. Тому я за пенсійну реформу – скільки заробив на пенсію, стільки і дістанеш.

І вся ця навала не в Європу повинна їхати, а на Схід, боронити Україну, бо це вони винні у війні

Maрія Федчак: – А я думаю, якби не було тієї масової еміграції наших Берегинь, то сьогодні би вже не було України!!

Коли з країни виїжджають лікарі, вчителі, вчені, то кажуть, що ця країна не має майбутнього. Невже так зараз в Україні? Чому? Дуже важко відповісти. Але, на жаль, це факт, і жодні аргументи тут безсилі.

Андрій Бурига: – Ну да, а сколько женщин побросали своих мужей и типа в Италии. И еще и синьорами стали. Смотреть противно. Вчера коров пасли, а сегодня пальцы веером. Еще украинских мужиков обсе… а брошенные мужики от отчаянья на войну идут. Боль заглушить болью. Конечно, не все тут такие. Но мне например стыдно за многих наших женщин.

Марія Слюка: – На сучасному етапі життя наші жінки просто героїні, вони весь тягар суспільного буття взяли на свої плечі, у скрутній ситуації знайшли вихід: поїхали у світи, не побоялися труднощів, адже інша країна, інша мова, інші звичаї все подолали, допомагають рідним і Україні. Скільки грошей переслано, скільки нерухомості куплено і поставлено саме в Україні, так що і сучасні українські жінки героїні.

Наша злодійська влада довела до цього.

Люди, не завидуйте нікому, особливо заробітчанам: якщо поїхали на заробітки, значить, була потреба, якщо людина терпить і несе свою важку ношу життя, значить, у неї є на це причини – і не треба судити, а хто хоче спробувати – дорога відкрита, у нас безвіз. Розкажіть, як прожити та такі пенсії –  і я вже кидаю заробітки та їду на свою Україну….

Ольга Кіт: – Чому ви так себе жалієте в тій Італії? Усе дуже просто: ви там не живете, ви там на заробітках, не маєте абсолютно ніякого соціального життя, в голові тільки одне: як відкласти побільше грошей. І, звичайно, заробітчанин знає, що одного дня він повернеться в Україну, тому так тяжко, бо ви не живете – ви себе посадили в тюрму і чекаєте, коли відсидите свій термін.

Ольга Дудич: – Хіба не всім ще відомо, що високомірність, гординя – то є великий гріх? І якщо ми взяли в руки ганчірки, то корона з нас не впала.  Пам’ятаймо, що не місце красить людину, а людина місце. Пройде час, і про нас напишуть, як у скрутний для Батьківщини час українське жіноцтво спасало свою Батьківщину, підтримуючи її економічно.

Летiла ластiвка…
Летіла ластівка, летіла…
На схід,  до рідної землі.
І доторкнутися хотіла
До материнської руки.

Бо весь цей час  в чужому краї
Нитками вишивала біль…
І посилала кошти мамі,
Щоб там купили масло й сіль…

Ще діточкам обнови, звісно,
До школи і на випускний…
А серцю в грудях ох, як тісно…
І батько твій чомусь сумний…

Старенька мати посивіла,
І внуки з часом підросли.
Та  матір їм не замінила,
Гляділи   з батьком, як могли…

Запитувала, завжди, в себе,
Чому красива, молода,
Поринула   в чужинське небо
І  тут згубилися літа…

І в щирім прагненні, в надії
Щасливу долю віднайти,
Десь в глибині ховала мрії,
Щоб повернутись назавжди…

О,  ластівко, моя бажана,
Нехай Господь тебе веде.
Лети додому, мила  панно,
Бо там дитя на тебе жде…

Хай будуть прокляті ті люди,
Що на вигнання  прирекли…
Горе – правителі, іуди …
Ганьба одвічна  на віки!

Летіла  ластівка, летіла…
На схід, до рідної землі.
І доторкнутися хотіла
До материнської руки…
Ігор Волощук