Анна Оцабера із села Гурівці Козятинського району мала все — двох синочків та коханого чоловіка. Останній змалечку мріяв служити, тому, отримавши повістку, відразу вирушив на фронт. Пройшов пекло Дебальцевого, отримав поранення і знову повернувся до побратимів. Втім, підла та жорстока війна в одну мить забрала його життя. Чоловік підірвався на розтяжці та помер на операційному столі. Анна в 27 років залишилась вдовою. Та не зламалась. Покинувши роботу вчителя, пішла служити у частину свого коханого Сашка і мріє бути офіцером. Як знайшла силу волі жити далі і чому вчителька музики досі боїться брати до рук мікрофон – розповіла в ексклюзивному інтерв’ю.

– Історія нашого кохання з Олександром почалась ще в школі, коли він прийшов до десятого класу в Гурівці із сусіднього села. Гарний, сильний, мужній, мав авторитет серед всіх. Хіба можна було не звернути увагу на такого хлопця? Нас навіть вчителька за одну парту не садила, адже коли зароджуються перші та справжні почуття, зовсім не до уроків. Втім, оцінки ми отримували хороші.

Після школи я продовжила навчання у педагогічному училищі на музвідділенні, Сашко після ПТУ в Гущинцях відслужив у Десні, де отримав звання молодшого сержанта. Досі пам’ятаю золоту осінь 2008 року. Коханий відразу після демобілізації, нічого не сказавши, приїхав до мене в училище. Якраз були пари, і тут відчинились двері. Зайшов мій коханий солдат у військовій формі, із величезним букетом троянд, каблучкою і при всіх запропонував вийти заміж. Одногрупники хоч і знали, що я чекаю Сашу з армії, від побаченого слова не могли мовити. Звісно, я відразу погодилась, і разом із присутніми ми плакали від щастя,

— починає розмову Анна Оцабера. – Навесні ми стали на весільний рушник, а через дев’ять місяців народився наш первісток Женя. Паралельно я навчалась на заочному відділенні педуніверситету. В селі перспективи не було, чоловік влаштувався на роботу в Бердичівську виправну колонію. Дорога забирала багато часу, він постійно їздив електричками. Зрозуміло, що коштів бракувало, тому я пішла працювати вчителем музики та художньої культури у Гурівцях.  Сашко підписав контракт із 13-м аеромобільним батальйоном в Житомирі, і ми перебрались до орендованої квартири у Бердичів. Невдовзі народився молодший – Владик, і я знову повернулась у село вчителювати.

– Розкажіть детальніше, як Олександр потрапив на передову.

– Коли в 2014 році почалась війна, чоловік вже не служив. Повістку отримав під час третьої хвилі мобілізації. Його забрали до Мукачевого, прикріпили розвідником до

128-ї гірсько-піхотної бригади і відправили на Схід. Першим місце служби стало Нікішино, що за Дебальцевом. Мало того, що воїнів постійно обстрілювали, їм бракувало продуктів та води. А доїхати до них могли лише одиниці серед волонтерів.

Одного вечора, коли Сашко був на позиції і бойовики відкрили шквальний вогонь, він накрив собою товариша. Осколками чоловіку посікло спину та плече. І лише так я змогла його нарешті побачити. Після лікування у шпиталі кілька тижнів коханий провів у селі, але ні разу ні на що не поскаржився. Навпаки розповідав веселі історії і повторював, що не боїться смерті. На Святвечір, коли чоловік ще був біля нас, він дізнався жахливу звістку — побратима Петра із Хмельниччини снайпер застрелив. Переглядав фото, а спільних у них було так багато. А невдовзі заявив, що одужав і їде воювати. Мовляв, він людина слова, на нього надіються, і підвести не може. Хоча, з іншого боку, вдома родина, малі діти, які постійно запитували про татка.

Я розуміла, що якщо не підтримаю і не відпущу чоловіка на Схід, тоді йому буде ще важче морально. Коли Сашко повернувся на війну, якраз почалось захоплення Дебальцевого. Сну зовсім не було, а щоб менше нервувати, я вперше в житті придбала нитки, крючок та в’язала… Виходили із оточення розвідники останніми, і під час обстрілів сховались у підвал на заправці. Всередині були сховища бензину, і як туди нічого не потрапило – один Бог знає…

Після того пекла, не давши поїсти та помитись, бійців відправили додому. Спочатку я навіть не впізнала чоловіка, бо він був брудним, руки чорні, форма мала запах диму. Перші дні Сашко погано спав, підривався з ліжка. Тому постійно було увімкнено світло, а я від нього не відходила. Побувши із родиною, чоловік знову повернувся на передову, щоправда, вже було спокійніше. Восени 2016 року демобілізувався. Втім, постійно казав мені, що не може без армії. Тому невдовзі підписав контракт із 199-им навчальним центром десантно-штурмових військ та став інструктором. У Бердичеві ми купили частину будинку без зручностей та потрохи стали робити ремонт.

– Знаю, що Вам боляче, але згадайте день, коли загинув чоловік.

– Коли Сашко взявся навчати військовій справі інших, я заспокоїлась, бо нарешті він був вдома. Але так сталось, що йому та іншим запропонували відрядження на Схід, аби охороняти певні об’єкти. Мовляв, лише на два місяці, хоча насправді на півроку. Насправді кинули бійців у Авдіївку, а потім в Торецьк. Вранці 11 листопада Олександра із побратимами відправили у розвідку.

Чоловік був старшим групи і йшов попереду.. І раптом ступив на ворожу розтяжку. Для нас це досі дивно, бо чоловік був дуже досвідченим і пережив не одне пекло війни. Від вибуху Сашкові практично відірвало нижні кінцівки, але він був у свідомості, попри біль навіть жартував. Бійці пронесли його ще два кілометри до машини і відвезли у лікарні. На операційному столі коханий помер. В обід до школи прийшли співробітники військкомату та представники влади. Чесно кажучи, думала, що якусь медаль вручать чи грамоту. Але всеж були відчуття незрозумілі. Коли зайшла до кабінету із великою кількістю людей із сумними очима, все зрозуміла. А далі все наче в тумані. Знаєте, в тій самій школі, де ми познайомились і закохались один в одного, почути, що мого Сашка вже немає — хіба може щось бути страшніше!? І через те після похорону я не змогла у цьому закладі працювати. Адже постійно заходила в клас, де ми вчились, сиділа на тих самих місцях, зустрічала нашу вчительку… А тим паче, коли ти викладаєш музику, треба завжди бути веселою… Тому підійшла до директора, він мене зрозумів та відпустив…

– Що ж було далі?

– Ще під час роботи в школі мене потягнуло до 199-го навчального центру в Житомир, де служив мій чоловік. Захотіла бути там, де він, тим паче, знала його побратимів, які після втрати постійно підтримували. Звісно, батькам не розповіла нічого, боялась, що подумають — наче збожеволіла. Адже на руках діти, диплом вчительки.

Заступнику командира я відразу заявила: якщо не візьмуть служити, то до школи все одно не повернусь. За кілька днів мені передзвонили і дали запрошення на посаду начальника кабінету. Я погодилась. Зібрала всі документи, пройшла медичну комісію, хоча мала проблеми зі спиною, адже довгий час грала на фортепіано. Пригадую, як зайшла в казарму, а там 59 чоловіків. Всі в шоці, дивились здивовано на мене і, мабуть, потайки думали, що ж ця «мала і дурна дівчинка» робитиме в армії. Далі була розмова із мамою, яка плакала і всіляко відмовляла, адже боялась, що поїду на Схід. Та все ж прийняла мій вибір і допомагала із дітьми.

Навчання на полігоні було як морально, так і фізично складним. Близько 5-ої ранку я вставала і бігла на автобус, а поверталась пізно ввечері. І так півтора місяця. Нині займаю посаду відповідального виконавця персоналу та стройового, маю звання старшого солдата. За кошти, які отримала від держави, придбала квартиру у Житомирі, і тепер мені вже легше. Думаю, якби чоловік був живий, обов’язково мною гордився. А я, в свою чергу, хочу здійснити його мрію — стати офіцером…

– Діти знають, що тато загинув на фронті?

– Так. Після похорону я відвезла їх на могилку і все розповіла. Старший — копія Саші, він все зрозумів і тепер за старшого. Незважаючи на все, мріє бути військовим. А ось Владик досі думає, що батько десь у відрядженні. Він проти служби, бо війна забрала найріднішого… Знаєте, мама є мама, синам не вистачає чоловічого слова та уваги…

– Після втрати коханого чи наважились знову сісти за інструмент та заспівати?

– Свого часу я постійно виступала, возила діток на конкурси і займала призові місця. Душу віддавала. А тепер важко взяти до рук мікрофон, наче клубок у горлі. Одні ставлять за приклад, що після смерті чоловіка Тіна Кароль швидко повернулась на сцену, але то її робота та спосіб життя. А я вирішила себе переключити на іншу роботу, аби відволіктись. Мені музика нагадує Сашу, вона нас пов’язала. Як чую нашу улюблену пісню Стінга із фільму «Леон-кілер» — відразу в сльози… Люблю слухати пісні Квітки Цісик. У частині, де я служу, є апаратура та колонки. Проходжу повз і думаю, чи змогла би я знову заспівати. Розумієте, я безмежно кохала чоловіка, він мені заміняв всіх… А тепер наче без одного крила.

Вікторія Микитюк