Національний характер православних церков є об’єктивною реальністю.

Національне первинне, а релігійне вторинне (Лев Гумільов). Російський філософ Сергій Булгаков про це сказав так: «Вселенская проповедь Евангелия не делает человека абстрактным, обезличенным существом, душа каждого по-своему вибрирует на зов Всевышнего. Поэтому мы наблюдаем в истории, что христианство воспринимается и осуществляется в жизни тоже национально…»

На прикладі інших церков видно, що кожен державний православний народ створив свою церкву. Отже наше, українців, бажання мати свою помісну церкву обумовлене закономірним історичним розвитком суспільства.

Хто проти? Ніхто не проти, всі за? Кажуть – маєте УПЦ. Чи ж це так? Насправді ж ця церква має назву УПЦ МП (Московського Патріархату). Це ж та Москва, що не визнає ні існування українського народу, ні його права на свою державність!

«Кажуть, бачиш, що все то те таки й було наше, що вони тільки наймали татарам на пашу та полякам» (Т. Шевченко).

Московська церква завжди була не просто «государственным богомольцем», але й знаряддям упокорення інородців. Кажете, вигадки «укрофашистів», але ні! Ось, для прикладу, що пишуть в українській газеті захисники «сакральної, ісконно канонічної» московської церкви: «Невозможно отрицать сверхценность такого института, как РПЦ для России, да и всех ближайших к ней стран. Церковь являться одним из ключевых государствообразующих институтов всей русской цивилизации. А в настоящий момент роль РПЦ еще более значительна (Виталий Третьяков, газета «2000»)»

Яке ж «государство» образуєт нам в Україні московська церква?

А чия церква, того й держава, і навпаки – виразно прослідковується така історична закономірність.

Лукаві захисники руського міра в Україні стверджують, що для нас на Україні найбільш політична для спасіння душі УПЦ, бо вона канонічна. Канонічність цієї церкви вони чомусь протиставляють українській мові. На всі мови світу перекладена священна книга християн Євангеліє, бо сказав виразно апостол Павло: «Для нашого Господа одне слово рідною мовою дорожче, ніж п’ять тисяч чужою».

Понад 160 років тому переклад Євангелія українською здійснив Пилип Морачевський (інспектор Ніжинської гімназії), але ці переклади заборонив друкувати митрополіт Ісидор. Перший повний український переклад, зроблений з гебрайських і грецьких текстів Біблії, видало британське закордонне товариство 1903 року. Цьому передувало тридцять років ретельної праці з біблійними текстами великих українців – Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя (фізик світової слави, професор Віденського університету), Нечуя – Левицького. Були й інші переклади Євангелія, здійснені відомими українцями, але нагадуємо про переклади тому, що відома реакція на їх працю захисників «істинного православ’я» з доносів на їх роботу – мовляв, «шайка» запеклих сепаратистів і ненависників Росії перекладають святе письмо «полупольським наречием малоросів. Перевод Слова Божия на жалкое малорусское наречие есть затея политическая».

Церква поза політикою? Авжеж! Бачимо, для прикладу, у Вінниці на щорічних православних виставках вам запропонують «приложіться» до ікони преподобного Лаврентія Чернігівського або купити віддруковані в типографії Почаївської лаври книги про його житіє, зауважуючи при тому, що всі його пророцтва «сбываются». (Книгу можна купити у будь-якій церковній лавці УПЦ). Що ми дізнаємось із думок і пророцтв українського преподобного: «… И позже по их (жидов) указке поляки узаконили нам понятие Украина и украинцы, чтобы мы охотно забыли свое название русский, навсегда оторвались от Святой Православной Руси».

Ось ваші пророцтва, «которые сбываются»: «Россия вместе со всеми славянскими народами и землями составит могучее царство. Окормлять его будет Царь Православный, Божий Помазанник… Русского православного царя будет бояться сам антихрист. При антихристе будет Россия самое мощное царство в мире…»

Нічого не змінилось в політиці РПЦ щодо України з тих пір. «Канонічну» територію руського міра «на Україні» «окормляєт» російська церква і зграя церковних і не  церковних політиків різних вірувань і конфесій – найманців недорозваленої «імперії і дядьків – няньок отечества чужого».

Ось, для прикладу, Дмитро Табачник у статті «Уніфікація Духа» писав: «Вся сила державного апарату направлена на руйнацію канонічного православ’я як основи православно – слов’янської єдності і фундаменту українсько – російської єдності». Насправді ж українська влада завжди шанувала православну віру, не зазіхала на «канонічність» РПЦ і УПЦ МП, і не мала на меті псувати російсько – українські відносини на шкоду українському народу.

Руській мір нацьковує вірян УПЦ МП проти держави України, твердячи про якусь боротьбу влади проти православ’я, насправді ж ховає за «канонічністю» істинного православ’я «українофобію» і зневагу до мови народу, який вона «окормляєт».

Відомий український журналіст Олексій Попов ще 10 років тому так визначив роль і завдання УПЦ МП в Україні: «Отже ті українці прихильники УПЦ, що свідомо (а не в силу практичних чи/або випадкових причин) вибрали цю церкву не через канонічні мотиви, але через приналежність до рідної для них загальноруської традиції і культури, ці люди кажуть: «канонічна церква», мають на увазі «русская». В теперішньому політико-релігійному становищі ситуація, коли Константинопольський патріарх візьме під свій омофор якусь із православних конфесій в Україні (або визнає автокефалію цієї конфесії) стає цілком можливою. Це зразу ж дає підстави оголосити цю конфесію канонічно православною. Звісно, РПЦ цього не визнає… Але це вже теологічна суперечка, малозрозуміла для громадськості… В такій ситуації аргумент канонічності, яким оперують прихильники українсько – російської єдності, не тільки втратить у їх руках силу, але й обернеться проти них. Тоді, можливо, замість слова «канонічний» вони схопляться за стидливо замовчуване слово «русский». Але чи не обеззброїть постійна «фігура умолчанія» прихильників духовної єдності» («2000». 08.08.08)

Бачте, розумна людина не радить зарікатись «фігури умолчанія» «російська», а так звана УПЦ затялася. Церква, де жодної молитви українською мовою, хоче називатись Українською Православною Церквою!

Яка хуцпа! Зверхнахабство, безсоромність, безцеремонність, брехня.

Кажуть, хуцпа допомагає паралізувати опонента. Таки діє. «А братія мовчить собі, витріщивши очі! Як ягнята. «Нехай, – каже, – може, так і треба» (Т. Шевченко, «Сон»).

Досить з нас! Станьмо у народів вольних коло» (Ів. Франко). Україні Українську Церкву.

Сергій Шангутов,
читач газети

Від редакції: Керуючись принципами свободи слова, готові вислухати інші думки та судження наших читачів