Щойно закінчив конспектувати книжечку кандидата богословія протоієрея Олєксія Добоша «Розкол — патріотизм чи злочин», видавництва Почаївської лаври.
Я її купив вже давненько в Ямпільській православній церкві Московського патріархату. Там такого добра ще донедавна було дуже багато, і не лише з Почаївської, а й з Київської лаври. Всіх авторів не пам’ятаю, але одного таки забути не можу — Васілія Сємйоновіча Анісімова, з яким у свій час багато років відпрацював в київській газеті «Независимость» і гадки не мав, що колись він стане не ким-небудь, а речником всього Московського православія в Україні. Чесно кажучи, Васілій Сємйоновіч, зрозуміло, викликає у мене якесь гріховне упередження, може, тому його книги мені здаються здебільшого надто емоційними і не переобтяженими фактами. Чесно признаюся — я їх читав лиш по діагоналі. А цю, кандидата богословія, навіть з олівцем.
Істинно — путі Господні неісповідимі… Як все змінилося в одну мить! Ті, що ще недавно називали інших розкольниками — зараз самі ними стали. Та ще якими! На самого Вселенського Патріарха замахнулися!
Може, й добре, що я раніше не прочитав цю книжечку. Такого б неймовірного, несподіваного враження не було б.
Протоієрей стверджує, що Радянський уряд в час непу створив «липківщину» УАПЦ, бо «цим руйнувалась єдність Руської Православної Церкви і страждали релігійно-моральні традиції населення України». То запитується в задачці — чому ж тоді ту Українську Автокефальну Православну Церкву винищив під корінь, а Московська, хоч і не без того пошарпана — залишилася і здрастує досі? На це сакраментальне запитання автор відповідь не дає.
«На Україні Православна Церква (Московського патріархату — В.К.) пережила чимало гонінь та утисків від безбожної комуністичної влади, але духовно вона залишилась єдиною і міцною та в канонічній єдності з Вселенським Православієм». Якби автор знав путі Господні — ясна річ, нізащо б не написав цієї викривальної фрази. Яка єдність, з яким Вселенським Православієм?! Де вона, в чому? Патріарху Кірілу залишилося хіба що попросити Путіна, щоб освяченими атомними балістичними ракетами накрив Фанар… От вам і єдність… Якщо це єдність тепер, то що тоді релігійна війна?..
Або ще така цитата: «Підданий анафемі Михаїл Денисенко очолює визнане незаконним Вселенським Православієм та своїми братами-розкольниками об’єднання УПЦ КП». Патріарх Філарет, як відомо, визнаний Вселенським Православієм і з нього знята Московська неканонічна анафема… А митрополит Онуфрій втратив титул митрополита, і він зараз в очах Вселенського Патріарха майже ніхто. То що тепер?.. Книжечка ж ще цілком жива, вона проповідує «істину», але яку?..
«У 1654 р. Переяславська рада проголосила входження України в Московське царство», — не моргнувши оком бреше протоієрей. Те, що оригінал Переяславської угоди був знищений і що насправді в ній було записано – можна лиш здогадуватися, а не стверджувати, як це робить автор «Розколу». «Церкву передали Москві самі українці…» — захищає він Московський патріархат нібито словами митрополита Іларіона (Огієнка). А що то були за українці? Чи не так само вони передали ту церкву Москві, як Янукович з компанією московської п’ятої колони прагнув передати Кремлю українську державу з всім рухомим і нерухомим майном? Чому в Польщі католицькій православіє було і є, а в Україні чомусь воно не могло від поляків захиститися і втекло в білокам’яну?
На відміну від Васілія Сємйоновіча Анісімова цей автор таки українець. І у нього його українська совість де-не-де таки проявляється на сторінках. «Лише у другій половині ХІХ ст. українська мова стала предметом російських великоімперських посягань (Валуєвський указ 20 червня 1863 р. та імператорський 18 травня 1886 р.), але в філологічному аспекті саме українська мова впливала на процес формування російської, а не навпаки». Дякую автору за таку несподівану для мене підтримку з його боку української мови.
А втім, згодом він на кількох сторінках доводить, що українською мовою неможливо передати Святе Письмо — така вона, мовляв, недосконала. Признаватися в коханні, писати геніальні твори, будувати державу, використовуючи українську мову як державну — це можна, а от Біблію перекласти — зась. І він же ж: «Священне Писання свідчить, що в день П’ятидесятниці були освячені мови народів і кожен славив Бога «своим языком, в немноже родихомся» (Діян. 2,7-11). Отож виходить, що й українська мова є святою, а якщо святою — то й досконалою. Чи не так? Чи, може, дві особи — Кирил і Мефодій, які створили штучну старослов’янську, змогли більше, ніж весь наш народ, ніж всі вчені-філологи українські всіх часів?
«Впродовж тисячолітньої історії (українська мова) не мала жодного богослужбового застосування», — безапеляційно пише він. А я згадую, як не так давно реставратори знайшли під фресками Софії Київської написи майстрів чистою українською мовою. Отож вона таки звучала, принаймні в цьому храмі…
«Католицизм, відірвавшись від повноти Православія, Істину спотворив, і на сьогоднішній день ці спотворення вже досягли єретичного масштабу», — стверджує автор. Думаю, католицизм може себе захистити і без мене, але, як на мене, він ще не дійшов межі тієї гріховності, щоб освячувати балістичні атомні ракети, що стало вже практикою православних священиків Московського патріархату.
І знову мене дивує богослов: «Насамперед Церква є основним формотворчим фактором патріотизму… Крім духовних основ націонал-патріотизму, Православна Церква формує еталон правової свідомості». Не розумію, як цензура Почаївської лаври проморгала такі слова… «З нашої юриспруденції давно викреслили слово Бог», — твердить протоієрей. Раджу йому почитати сучасну Українську Конституцію. В перших її рядках це святе слово таки присутнє. «Якщо влада офіційно готова нести свою Божественну місію — Церква освячує таку форму державності…» — саме так і відбувається зараз в Україні, отче.
Патріарху Московському Кірілу, майже царю Московському — Путіну процитую ще й таку фразу з цієї дуже багатозначної книжечки: «… наш націоналізм, підкреслюючи дію Божого Промислу над нашим народом, ніколи не паплюжив національну гідність інших народів, а навпаки — зумів створити ідею братства слов’янських народів». От вам і одкровення від протоієрея Олєксія Добоша…
Але його по сторінках книги кидає, як маленьку шхуну в шторм в районі Керченської протоки: «90% філаретівського єпископату взагалі без духовної освіти». І це в той час, коли сам Філарет має високу духовну освіту і створена ним духовна семінарія щороку випускає чимало освічених священиків.
І на закуску. «І те, що сьогодні українські розкольники не визнаються канонами Вселенського Православія, означає не дипломатичні інтриги, а те, що розкольники дійсно знаходяться за межами Істини». Якщо під словосполученням «українські розкольники» мати на увазі тих, які вперто називають себе УПЦ МП — то саме так воно і є: відділивши себе від Вселенського патріарха, вони, по суті, відділили себе від Православія, від церкви.
Василь Кізка,
Ямпіль
