Днями на роковини мами приїхав у рідну Гонорівку, що на Ямпільщині. Колись тут був один з найкращих заводів області. Інфраструктурою містечко не поступалося деяким райцентрам. Тепер тут руїна.

Колись це була добротна двоповерхова споруда, обкладена кахельною плиткою. На першому поверсі розміщувалось три магазини: продовольчий, промтоварний та книжковий. А увесь другий поверх площею десь до 300 квадратних метрів займала заводська бухгалтерія.

У центрі великого села така будівля – це ж як манна небесна. Під що хочеш бери, використовуй… Це ж громадське майно. Ну, немає зараз реального орендаря, то він буде завтра. Головне ж – зберегти будівлю, бо це великі гроші. І не чиїсь, а кожного конкретного жителя села, який обирав для цього депутатів та голову. Де вони, чому не бачать, що і це приміщення вже розграбовують? Мене ніяк не покидає думка – чому це взагалі тут нікого не цікавить? Через дорогу був будинок побуту. Лазня, ательє, перукарня, ремонт телевізорів та холодильників.

Вже залишився тільки кістяк з обшустаних цеглин. А де ж помитися, підстригтись? Як без цього в селі? Чому так по-варварськи зараз при повній байдужості громади в багатьох селах знищується і розкрадається те, що могло би наповнювати бюджет? Якийсь дядько на білому «Москвичі» вже взявся виламувати двері та вікна в колишніх магазинах. Люди проходять мовчки. Хоч би хто запитав: «Чому ти крадеш у мене?» Байдуже.

Так само знищувалися цукрові заводи, розбиралася кимось вузькоколійна залізниця до Вапнярки, розбиралися склади, розтягувалося все, що мало хоч якусь цінність. Хто нахабніший, той більше крав. Хоча десь там чи тут ніби змінювалася влада, яка кожен раз обіцяла золоті гори. Але натомість з кожним роком ставало все гірше і гірше. Зараз взагалі – край… До села ні з якого боку вже майже немає дороги, а лише півметрові ями від багатотонних фур когось із київських можновладців, які вижимають з цієї землі все до грама, як ніби перед Великим потопом. Кожна третя хата – пустка. Люди вмирають, як мухи або тікають в далекі світи, щоб вижити. А тим, що залишились, здається, знову ж таки… байдуже. Як-небудь, зі своїм дірявим мішечком чи на тому самому білому «Москвичику», щось трохи вкрадемо чи у громади, чи в сусіда. Мовляв, там же, наверху, мільйонами крадуть наші гроші.

А завтра, коли вже нічого буде красти простому люду? Коли по всьому периметру видурених у «селюків» полів стоятимуть озброєні охоронці і стрілятимуть в старого і малого? Коли всі сквери у містах чиновники забудують офісами для оренди? Коли вже всі громадські пасовиська приберуть до рук спритні депутатики та чиновнички, яких ви ж самі й обрали? Та, напевно, й не обирали, бо було байдуже…

І це не про якесь конкретне село чи місто. Це, на жаль, напевно, про переважну більшість українців. Бо як ще можна пояснити мовчазне споглядання дванадцятитисячної громади депресивного райцентру на те, як знахабнілі безкарні шахраї при владі публічно розкрадають половину того нещасного куцого бюджету, який мав би йти на розвиток громади, допомогу бідним, хворим? (І крастимуть далі, якщо ми залишатимемось байдужими).

Чи хтось може пояснити, чому в європейських країнах, куди ми намірились, невдоволені тарифами виходять дружно на вулиці й домагаються їх зниження? А ми тишком-нишком фіктивно розлучаємось, переписуємо майно на тещу, відкручуємо лічильники і стаємо «безробітними»? Чому там якісні продукти, а ми намагаємось обдурити свого ближнього, підсовуючи йому половину гнилих помідорів, ковбасу без м’яса, масло та сметану без молока, фальсифіковану горілку?

Це про мирське. А що ж з духовним? Які ще потрібні аргументи на користь канонічної тепер за всіма правилами Православної Церкви України? Але, знову ж таки, чомусь для багатьох людей це байдуже. Хоча вже маємо надзвичайно переконливі наслідки громадянської байдужості: бандити та шахраї при владі, роздерту мовою та релігією країну, війну, яка забирає тисячі наших синів, доньок та батьків. Розграбована і знекровлена країна не спроможна навіть надати належну медичну допомогу своєму платнику податків.

Чи, може, хтось хоче своєю байдужістю породити ще й страшні релігійні війни всередині України? Хіба ж не очевидно, що Московська церква благословляє російське військо на вбивство українських захисників, яких ми хоронимо мало не щодня? Можливо, ті священики з МП і мають що втрачати. Певно, хтось має бізнес в Росії чи боїться за свої немалі статки. Але ж простим українцям, православним вірянам, кому й належать культові споруди, хіба може бути байдужою доля своєї нації та держави?

Наша нація і країна – це ми всі, об’єднані однією вірою і однією ідеєю. І ця ідея проста та зрозуміла – СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ. Запитайте у німця чи француза, що їх цементує як справедливу націю. Вони ходять в одну церкву, розмовляють однією мовою, у них закон один для всіх, і вони небайдужі. Там громада ніколи не дозволить публічно розграбувати спільне майно. І громаду там більше хвилює, щоб справедливо витрачалися бюджетні гроші, щоб були відповідальні та порядні місцеві депутати і чиновники. А вже потім їх цікавить, хто буде президентом.

Бо навіть якщо ангел стане президентом нашої країни, він не візьме за руку кожного дядька на білому «Москвичі», котрий докрадатиме майно тієї чи іншої громади. Порядок у кожному селі можуть забезпечити лише небайдужі люди. Адже та розбита дорога — вона для всіх одна: і для багатшого, і для біднішого. І той самий розкрадений будинок у центрі села міг би допомогти утримувати сімейного лікаря, дитячий садочок, будинок культури і для біднішого, і для багатшого.

Процвітаючим село чи містечко стане лише тоді, коли обрані громадою депутати не кришуватимуть за кістку з барського столу бізнес якогось президента, нардепа чи міністра. Тоді, коли сільський чи селищний голова реально захищатиме інтереси своїх виборців. Громада заможе, коли з тих самих «інвесторів» київських місцева влада стягне реальні штрафи та податки за розбиті дороги та за родючу землю, яка їх вже озолотила.

Небайдужі люди формують небайдужі громади. Небайдужі громади формують небайдуже суспільство. Небайдуже громадянське суспільство реально контролює владу і домагається соціальної справедливості. Це коли всі — як один!

Треба визначатись: або ми всі разом за справедливість, або безкінечне шахрайство наперсточників-чиновників, мажори та простяки, продажні суди, підвищення ціни на все-все-все, розбиті дороги і розграбована країна з примарним майбутнім, жебраками-пенсіонерами і сумною дуже перспективою для наших дітей.

Заслужений журналіст
України, головний редактор газети «33-й канал»