Саме у ці дні вшановують героїв, які чотири роки тому загинули у боях на Дебальцевському плацдармі. І тут варто згадати військовослужбовців, які героїчно боронили крайній до сепаратистів блокпост Балу (про нього згодом навіть відзняли фільм), що на перехресті доріг поблизу населеного пункту Фащівка.

Мова йде приблизно про 50-70 воїнів, які тримали оборону цієї позиції. Чотири роки тому напередодні наступу мені вдалось побувати на Балу і розповісти усю правду. А сьогодні я знайомлю вас із бійцем 128-ої бригади Олегом Федоренком із села Ілляшівки Тростянецького району. І хоч він, працюючи в школі вчителем історії та права і тренуючи дітей з волейболу, повістку не отримував, влітку 2014 року сам поїхав до військкомату і написав заяву.

– Призвали мене у авіаційну частину, яка розташовувалась у Львівській області. Отримав спеціальність помічника гранатометника і стрільця. Після того у складі тактичної роти прикомандирували до 51-ої бригади і відправили на Схід. Якраз тоді Іловайськ був в оточенні, ми мали розблокувати коридор для виходу. В останні дні серпня саме там я отримав першу бойову травму, — каже Олег Федоренко. — Внаслідок вибуху мене скинуло із БМП, як наслідок — вивихнув руку. Відразу евакуювали до шпиталю. Те, що вижив, вважаю дивом, адже тоді загинуло багато українських воїнів. Після лікування повернувся на службу, але разом із ще п’ятьма солдатами з Вінниччини — (позивні Рулон, Японець, Чорний, Тракторист та Драпуля) перевелись до 128-ої бригади, адже хотіли служити на передовій, а не сидіти на базі. Потрапили до 15-го окремого батальйону. Вже всередині листопада із бази військовою колоною ми вирушили на опорні пункти. Зокрема я зі своїми хлопцями під командуванням Анатолія Шевченка потрапив на легендарний блокпост Балу, який знаходився на трасі, що зв’язувала Ростов з містом Дебальцевом. Свою назву позиція отримала на честь колишнього командира Ільгара Багірова, який підірвав себе гранатою, щоб не здатись в полон ворогу. В нього був позивний Балу.

Як тільки ми заступили на блокпост, обстріли були мінімальні, адже, в першу чергу, це був опорно-пропускний пункт. Проте вже з січня 2015 року, коли вороги захопили Донецький аеропорт, переключились на нас і стали бити із артилерії, аби знищити військову техніку. На жаль, ми стали втрачати побратимів і розуміли, що земля замерзла і сепаратистам буде зручно пересуватись. Тому наступ передбачали. Піхота почала атакувати нас зі сторони Міуса, але ми розбили бойовиків. Поля були заміновані, і ніхто не хотів їх звідти забирати. Після того була спроба атаки із Чорнухіного, де полягло близько половини сепаратистів. І для того, щоб врятувати їхнього командира, на допомогу їм прийшов танк. І, незважаючи на прямі попадання по ньому, все ж таки його врятували, а звичайних бойовиків залишили на полі бою помирати.

– Знаю, що 31 січня 2015 року ви мали перше бойове зіткнення із ворогом та розбили новий російський танк Т-72Б1. Розкажіть детальніше.

– Я розповів про лише один момент, а таких насправді багато. Був густий туман та звичайний хаотичний обстріл мінометами з боку бойовиків. І якраз того дня розвідників, які були перед нами й контролювали залізницю, чомусь зняли з позиції. Колона танків ворога рушила у бік Чорнухіного, а один з них заблукав та рушив на Балу. Танк несподівано вискочив на блокпост, хоча ми чули гул техніки і були до цього готові оборонятись. Як тільки він з’явився із туману, одночасно хлопці відкрили вогонь з гранатометів. Було попадання в гусеницю, внаслідок чого танк розкрутило, бо він рухався на великій швидкості. Його кинуло в кювет неподалік бліндажа, де перебував я та інші воїни. Від смерті нас врятувало диво. Після того ми кинулись до танка і витягнули екіпаж у складі трьох осіб. Це було двоє українців та росіянин. Із документів нічого не мали при собі, лише карти від руки, де позначений маршрут. На питання не відповідали. Після допитів ми передали затриманих до СБУ.

А до бойової техніки викликали танкістів, які так і не змогли його витягнути з кювету. Тому забрали з нього все, що можна. Тоді саме стали виплачувати кошти за знищення ворожої техніки, згодом хтось із 128-ої бригади подавав такі документи. Але хлопці, які причетні до того бою і яких я знаю, нічого не отримали. Можливо, щось дали командуванню…

– Ви достойно воювали із бойовиками, тому як так сталось, що не змогли у лютому 2015 року втримати Балу?

– Окрім серйозних бойових зіткнень, щодня з ранку до вечора нас постійно обстрілювали із артилерії. Майже щодня були по дві-три атаки піхоти з підтримкою броньованої техніки на наші позиції. Усі вони були успішно відбиті, а бойовики понесли великі втрати. Якщо спочатку вони штурмували блокпост по черзі з різних сторін, то в останній тиждень перед виходом робили це з чотирьох сторін одночасно. До середини лютого більшість бліндажів було зруйновано і знищена вся техніка. У нас не було жодної «броні», залишилась лише стрілецька зброя. Сепаратисти дивувались, як у таких умовах — без підвозу боєприпасів — ми давали відсіч. В лютому наші ЗСУ змушені були залишити Нікішине, внаслідок чого Рідкодуб опинився в оточенні. Після чого ворог став ще більш інтенсивно робити спроби «відрізати» нас від основних сил. Стали атакувати Чорнухіно. Найбільш інтенсивні бої відбувались 16-17 лютого, де загинули бійціі Олександра Фролова та В’ячеслава Семенова зі Жмеринки, який посмертно отримав Героя України. За час оборони Балу ми втратили 8 бійців, і більше 15 були поранені. Боєприпасів не підвозили, а те, що залишилось, — на декілька годин бою. 17 лютого ввечері ми отримали наказ вночі залишити блокпост Балу і відійти в Дебальцево. Як потім з’ясувалось, це було рішення комбрига і перші колони вже були у Дебальцевому, а ми ще нічого не знали.

Олег Федоренко отримав поранення. Із Бахмута санавіацією його доставили до Харківського шпиталю та прооперували. Вдруге хірургічне втручання було у Вінниці, оправившись, він знову пішов на фронт. До рідного села повернувся навесні 2017-го…

– За оборону Балу медаль ви та побратими отримували?

– Чув, що всім прикордонникам за цей блокпост дали медаль «За мужність» ІІІ ступеня. А чомусь про 128-му, яка знаходилась на першій лінії оборони Дебальцевського напрямку, забули і жодного фільму не зняли. Орден дали лише одному військовому, якого я знаю особисто. Може, командування щось і отримало або ходять із нашими нагородами. Але то вже їхня справа. Не тримаю образи. Ми ж не за медалями йшли в те пекло воювати. Хоча є випадок, за який мені досі прикро. Під час виходу із оточення наш військовослужбовець Ігор на «таблетці» вивозив Семена Семенченка і потрапив під обстріл. Загинув відразу, а пасажир отримав поранення в руку. То потім Семен Семенченко ще й у прокуратуру звертався, мовляв, у всьому винен водій, хоча насправді ціною свого життя він врятував інше…

– Чи підтримуєте зв’язок із хлопцями, з якими воювали?

– Щороку 17 лютого на свій другий день народження збираємось і їдемо на могилу побратима Віталія Химича. А наступного дня збираємось за столом та під бойові «сто грамів» поминаємо тих, кого вже з нами немає. Вірю, що ми здолаємо ворога й колись знову повернемось на місце блокпосту Балу.

Вікторія МИКИТЮК