А дружина мого брата «за щастя» стала коханкою генерала…

Я довго думала над долею  офіцера Валерії, яка наважилась так відкрито виступити проти сексуальних домагань командира частини. Про те, скільки їй довелось витерпіти принижень… І згадала історію свого брата. Він закінчив школу із золотою медаллю і один із найкращих столичних  військових вузів – КВІРТУ.

Знаєте, як хлопці потрапляють на 4-5 років у казарму? По суті, всі ці роки в ізоляції, тому дівчата – розкіш. І знайомляться із ними на вулицях, якихось заходах  або згадують однокласниць. Ось так і мій брат згадав, як його любила одна однокласниця. Вірніше, згадала вона, бо навчалась у медвузі в Києві. Тому часто ходила до нього на КПП чи він до неї «в увольняшку!»..

Тоді з цього училища направляли на Байконур. Це був останній рік СРСР. Ось так мій брат став служити в Казахстані в групі військ Росії, присутній там. І командиром цієї частини там був подібний цьому полковнику ловелас. Але не полковник – генерал.

Якраз розлучився із дружиною. А в брата – постійні відрядження. Бо ж ракети…

І в цей час його молода дружина, що тільки вийшла із декрету, після народження донечки стала коханкою генерала. У військовій частині нічого не заховаєш, і скоро із мого «рогатого» брата – молоденького лейтенанта – сміявся весь гарнізон. Останнім, як це часто буває, дізнався про все він. Бо дружина подала на розлучення. Сподівалась, що стане вже законною генеральшею… Уявіть собі  морального, інтелігентного, закоханого і покинутого хлопчину в далеких степах Казахстану, підневільного військовій службі і присязі. Як працювати під керівництвом того, хто тебе робив «рогатим»… Знаю, є такі чоловіки, що пристосувались, зробили вигляд, що нічого не бачать. І стали пожинати вигоду – генерал, що зробив дружину своєю «підстилкою»,  і чоловіка приласкає…

Але Олег був не таким. Дізнавшись, одразу написав рапорт. Виказав все генералу і попросив переводу…  Його перевели у найвіддаленішу точку. І він вимушений був ще десять кілометрів доїжджати до неї велосипедом або жити там із трьома невдахами – штрафниками…

Так золотий медаліст і червонодипломник одного із кращих військових вузів  став топити горе в пляшці. Бо там, де він служив, були лише товариші по пляшці.

Він служив… Але як – то вже інше питання. Катя стала не єдиною звабленою генералом колегою. А всього лиш …надцятою. Він на ній не одружився, як і на багатьох інших, чиї долі поламав. Вірніше, їхніх родин. А причиною зради всіх цих жіночок стало прагнення стати генеральшами!

Останній раз бачила Олега, коли пішов у відставку. Він уже був тихим алкоголіком. Так і не став вдруге щасливим сім’янином. У далекому Омську отримав квартиру. Якось там живе. Рідко нагадує про себе батькам. Приїхати не може – бо ж офіцер, хоч і у відставці.

Не вийшла заміж більше і його дружина…

Ось так сидром «лягти під генерала» зіпсував і її життя, і життя мого брата. А якби її підтримка і надійний тил, Олег з часом сам міг стати генералом. Бо ж червоний диплом і золоту медаль тоді так просто не давали… Тому я в захваті від Валерії Сичко. Прошу передати їй мою підтримку і десятка моїх  подруг. Яка ви молодець, що не піддались спокусі стати коханкою полковника.

Юлія,
читачка

Я три роки прослужила в армії і стала очевидцем військово-польових романів

Так сталось у моєму житті, що я три роки прослужила в армії радіомеханіком. До цього мала освіту нашого політеху. Тоді потрапити служити за кордон було дуже престижно. І перш ніж потрапити в Німеччину (НДР) я пройшла масу відборів. І ось я там…

Військові частини — це повністю закрита територія, куди стороннім немає ходу. Справжнє життя в/ч починається лише за прохідною. Перед прохідною ви не почуєте матерки, якими офіцери командують солдатами; не побачите блатних служивих, яким «море по коліно», яка б НП не сталась; не дізнаєтесь, як із військових складів продають штатським покупцям дизельне пальне, мастило чи інші військові товари. І легендарні військово-польові романи для вас залишаться таємницею. А вони трапляються у кожній в/ч!

Рекордсменкою із швидкоплинних романчиків у нашій частині була продавщиця Галя із гарнізонного магазину. Своїх кавалерів вона допускала до «святая святих» – підсобки, де ті вибирали дефіцит: сервізи, килими, кришталь… Правда, ці кавалери, як могли, приховували зв’язки з Галею, бо вона була жінка груба і випити любила. Порядні чоловіки її уникали.

До капітанського звання молоді офіцери «доростали» досить швидко, а от взяти чергову «майорську сходинку» було важче. І коли 27-річний капітан несподівано отримав майора, народ оцінив це як результат поїздок його дружини, перекладачки з німецької, на наради у штаб округу разом із замполітом. Цього замполіта недаремно охрестили «зам по бабам», ласим він був до жінок. Дехто з воєндам цим користувався, щоб допомогти у кар’єрі своєму чоловікові.. І охоче на це йшли. А тут – молодець лейтенант, що відмовила полковнику, командиру частини. Лише поваги заслуговує така жінка! Ще пригадую, що таким же «любителем полунички» був начальник відділу кадрів. Він командував машбюро, бухгалтерією, солдатськими і офіцерськими їдальнями, кафе, пральнею. Там працювало багато жінок. І всі знали крилату фразу цього начальника: «Не послухаєшся – через 24 години будеш в Союзі!» Жінки слухались, а що їм залишалось робити?..

Я на ці всі «соблазни» не велась. Тому там вийшла заміж – але за неодруженого колегу. Він, до речі, був кращим гітаристом нашої військової частини. Але навіть не офіцером. Ним він вже став поряд зі мною. З того часу ми і живемо разом у Вінниці, куди повернулись з Німеччини. Я та мої колеги бажаємо Валерії дійти до кінця. І не здаватись!

Ірина,
м. Вінниця