– Зі своїм майбутнім чоловіком познайомилась завдяки спільним знайомим. 28 липня минулого року він мені вперше зателефонував. На 15 хвилин — як їм дозволено згідно із режимом установи. Відтоді, коли йому було дозволено, ми із Анатолієм завжди спілкувались. 14 листопада я приїхала до Вінниці до нього на короткотермінове побачення. А звідти відразу пішла із заявою до міського РАЦСу! — розповіла дружина Марина. — Згодом й побрались! Шкода, що без фати, шампанського та маршу Мендельсона. Але такі правила тюрми. Я вже декілька разів була тут і на довготерміновому побаченні.

28 січня було вже півроку нашим стосункам. Це, мабуть, кохання з першого погляду. Саме таке, як пишуть у книгах та віршах! У яке я ніколи не вірила. Але ось таке життя!

– Розкажіть, будь ласка, про себе та про чоловіка. Чи розуміли ви обоє, коли брали шлюб, що чоловік може ніколи в житті не вийти з-за грат?

– Я родом з Лисичанська Луганської області. Коли у 2014 році почалась війна, переїхала до Маріуполя. На жаль, моїх рідних й близьких у більшості вже немає, а з рештою не підтримую стосунків. 16 років прожила у цивільному шлюбі. Але сімейне життя теж не склалось… Сама виховувала п’ятьох синів віком 15, 10, 5, 4 та два з половиною року. Мені 33 роки.

Анатолій родом з Керчі. Засуджений до довічного ув’язнення з 18 років. Він відбуває покарання у Вінниці вже понад 11 років. Нині йому 30. Його рідні й близькі лишились у окупації. Вони вже не можуть приїхати до нього у Вінницю.

Я добре розумію, що можу ніколи не побачити свого чоловіка на волі поруч зі мною. Анатолій теж це розуміє. Але хочу запитати у тих, хто засуджує: хіба ми не заслуговуємо на щастя та кохання? Чи ми із чоловіком не такі самі люди, як і решта?

– Як ваші діти відреагували на шлюб мами та нового тата?

– Діти сприйняли дуже позитивно та добре. Особливо мій найстарший син. Він вже студент, навчається у Маріуполі на автослюсаря. Анатолій хоч і заочно, але бере дуже активну участь у його вихованні. Він навіть хоче, аби діти взяли його прізвище.

Нині ми очікуємо на поповнення! Ще не знаємо, хто буде — хлопчик чи дівчинка. Чесно кажучи, мені до моєї футбольної команди хлопців хотілось би ще дівчинку! Але як Бог дасть!

– У суспільстві побутує здебільшого негативне ставлення до засуджених, особливо довічників. Мовляв, «живуть-розкошують за наш рахунок» і так далі… А тут їм і шлюби по замовленню?! Яка ваша думка на це, як-то кажуть, «зсередини»?

– Я це все чудово знаю, чула не раз та добре розумію. І скажу так: не треба судити людей, яких ви не знаєте. У кожного з них теж своя біда в душі та серці.

За словами співробітників ДУ «Вінницька установа виконання покарань-1», протягом 2018 року у них взяли шлюб близько 60 осіб. У переважній більшості це «довічники».