Підступна маленька міна — яка відриває людині стопу та спричиняє дуже важкі поранення… Вадим Дяченко з села Демівки Чечельницького району лише навесні того року одягнув солдатську форму… Тоді йому було лише 18…
– 15 годин він пролежав у камінні та піску, під кулями та вибухами… Час від час втрачав свідомість, стікаючи кров’ю. Товариші перетягнули Вадиму розтрощену ногу джгутом, перев’язали рану. Через обстріл вертольоти не могли спершу підлетіти до бійців та скинути їм їжу та воду. Але все ж таки бійців врятували, — згадує дружина Надія Панфілівна. – Далі військовий шпиталь у Тбілісі… 5 діб у комі… Три надважкі операції, коли вимушені були ампутувати чоловіку праву стопу. Через те, що тривалий час був накладений джгут, виник важкий набряк вен. Під загрозою був увесь колінний суглоб та решта ноги. Але медики таки по суті наново зібрали йому коліно. І ще одна біда… Під час переливання крові чоловіку занесли гепатит С. І знову лікування, операції…
Лише у 1989 році Вадим повернувся до рідного села. За мужність був нагороджений орденом Червоної Зірки. Із дружиною збудували родинний затишок у виділеній колгоспом хаті, виховали сина Ігоря та доньку Ірину. Важко працював у колгоспі, ніколи не хизувався статусом «афганця». Неодноразово обирався депутатом районної та сільської ради, вів активну громадську діяльність.
– За себе мовчав й ніколи не просив нічого! Слова про війну кліщами не витягнеш! Лише за хлопців стояв горою! Рани відкривались, до гепатиту додались цукровий діабет, цироз печінки… Лікувався у Києві, Саках, на Кубі… А 18 березня минулого року після чергової операції не витримало серце. У 51 рік…
Досі болить душа – за що мій чоловік став інвалідом? Чому кинули юнаків у бійню в далекі краї? Показова доля трьох загиблих «афганців» нашого району. З нашого села Володимир Шарапанівський, теж друг Вадима, з Чечельника – Микола Зелененький та Володимир Бідюк. Ровесники або майже ровесники Вадима… Усі троє загинули приблизно у той самий час, у 1985 році…
І ось до 30-х роковин виводу радянських військ з Афганістану Вадим на меморіальній дошці повернувся до рідної школи. На мітингу були сотні людей – старі, малі, воїни-«афганці», сучасні фронтовики. Дошку відкрили рідні воїна та друзі. До речі, у тій самій школі навчався майбутній герой війни України за Незалежність бойовий полковник Борис Кифоренко… Центральна вулиця Демівки названа на честь героя-полковника як зв’язок поколінь воїнів.
