Хлопець щодня проходив повз добровольців і, врешті, вирішив їх підтримати. Того січневого вечора наш земляк та його однодумці повертались до гуртожитка, як раптом їх посадили в авто і повезли в невідомому напрямку чоловіки. Знущались, катували. Повезли до Дніпра. Опинились молоді люди у райвідділі на іншому кінці Києва. І з’ясувалось, що насправді — не жертви викрадення, а терористи-екстремісти. І почалися допити. Хлопців змушували роздягтися та весь час шукали зброю, якої просто не було. За законами 16 січня студентам-карпенківцам загрожувало 15 років тюрми. В той день, коли почалися розстріли, хлопця виписали з-під домашнього арешту, але після численних травм він фізично не міг пересуватися. Місяць перебував під домашнім арештом і під наглядом лікарів. Із часом Вадим одужав, встиг знятись в короткометражці «Мить» і фільмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Його навіть включали у програму всесвітньовідомого кіноконкурсу «Берлінале».

У цій ситуації найбільше шокує те, що вдалось знайшли двох підозрюваних, які завдавали тілесних ушкоджень студенту, але перший судовий розгляд призначений на квітень цього року, через понад п’ять років. Втім, Вадима на засіданнях не буде. Чому – дізнавався наш журналіст.

– На Майдані я був невеличким старшиною. Із Андрієм Парубієм разом чергували на барикаді. Навчання не прогулював, після пар у нічний час йшов до людей та всіляко допомагав. Коли були наступи, обороняв, – пригадує Вадим Ковальов. – Я дуже обурений тим, що було після Майдану, що влада скористалася такою рідкісною можливістю, коли з першого туру обирають Президент та

Влада просто знехтувала всім. І ще страшніше стало жити, ніж за режиму Януковича.

На те, що відбувалося до літа 2014 року, я мало звертав увагу. Усі були раді, що колишній очільник держави пішов, прийшли до влади нові люди. За рік усіх обіцянок я зрозумів, що це та сама картина.

За словами Вадима, після конфлікту з Росією українське кіно почало розвиватися. Але для акторів роботи не було. Його це пригнічувало, тому вирішив їхати до Угорщини, де й працює за спеціальністю. Розглядає такий варіант, щоб залишитися жити і згодом отримати громадянство ЄС.

– Я навчався сім років на актора кіно та театру, проте до цих пір мені не доводилося десь цей диплом застосовувати, крім одного кастингу у Відні, коли члени комісії хотіли переконатися, що я дійсно дипломований актор з відзнакою. На жаль, в Україні мені важко реалізувати свої ідеї, бо бракує стартового капіталу. А роботи, яка є, недостатньо. Я вирішив для себе: поки в Україні не почне працювати закон, повертатися не буду, тому що розумію, що моєму життю може загрожувати небезпека, бо двоє підозрюваних і досі на волі. Я свою Україну люблю і обожнюю, в ній живуть дуже талановиті і сильні люди, які мають свою столітню історію, мудрість і віру. Себе зрадником не відчуваю, тому що Україні уже віддав своє здоров’я і здоров’я своїх батьків. Вони за свої кошти, які заробляли в Україні на важких роботах, оплачували мені і моєму брату навчання, годували, лікували, одягали і виховували самі, без жодної підтримки держави. Маю величезну надію, що майбутнє покоління буде згадувати ці перші 27 років нашої держави, як страшний сон.

Віталіна Володимирова