Як часто ми чуємо про те, що Вінниця — європейське місто. Особливо про це дуже люблять говорити міські чиновники.

Однак, якщо вдатися у деталі, то виникне чимало не риторичних запитань на кшталт:

– Де будівництво багатоповерхівок ведеться у санітарній зоні без будь-якого узгодження з Генеральним планом забудови міста, а останній тримається за «сімома» замками?

– Де щільність забудови у нових мікрорайонах така, що важко розминутись двом автомобілям, а підземні паркінги — це не система, а виняток з правил? Або свіжозаасфальтована вулиця після зими перетворюється у вибоїни? Де з назв вулиць, крамниць, ресторанів та кафе масово зникають українські назви і заміть них з’являються усілякі «МЕГА-Магі-Скайпи…»

Врешті, чи є європейські міста, де немає жодної безкоштовної вбиральні? Принаймні я таких не знаю. Зате я добре знаю, що у Європі кожен платник податків чітко орієнтується на що і наскільки ефективно використовуються його кошти. Чому ж це не так у нас?

Безперечно — від нашої байдужості, але, ймовірніше, через те, що очільники міста по відношенню до нашої історі проявляють безпам’ятство, яке переростає у невігластво. Це особливо актуально у контексті відзначення у державі 100-річчя Української революції 1917-1921 років та 100-річчя Вінниці як столиці УНР.

Про це свідчить яскравий факт проведення у Вінниці декомунізації. Адже, незважаючи на те що є відповідні Укази Президента України, законодавча база, роз’яснення Кабінету Міністрів України та Українського інституту національної пам’яті, міські чиновнии провели цей процес по-своєму, не вдаючись у суть проблеми, залишивши, наприклад, вулицю М.Максимовича.

Даю довідку.

Михайло Максимович (1897-1919) — один із творців системи «червоного терору» на Поділлі. Народився він 1897 року у Грузії у родині генерала медичної служби, за освітою медик. У більшовицьку партію вступив у кінці 1919 року, був комісаром при конторі Московсько-Києво-Воронезької залізниці, а з 10 квітня 1919 р. – комісаром держконтролю у Вінниці, згодом — Подільській губернії, очолював колегію слідчих при місцевому ревтрибуналі, член президії Подільського губвиконкому.

Саме він є серед чільних діячів, котрі насильницки встановлювали більшовицький режим на Поділлі у 1917-20 р.р. Чим же яскравим зарекомендував себе М.Максимович?

Відповідь на поставлене запитання можна знайти на сторінках тогочаної преси. Зокрема, 15 серпня 1919 року орган вінницької «Просвіти» газета «Шлях» писала: «Наш співробітник був на могилах громадян, замучених большовиками. Могили в лісі п. Грохольського за садом Толстого. Біля могил ціле «паломничество» обурених громадян.

Страшне місце! Люди-звірі вбивали збройною рукою беззбройних, зв’язаних своїх політичних супротивників, не взяли навіть на себе святого обов’язку викопувати могили; трупи просто скидали у ями в лісі і засипали зверху землею.

Того ж дня у Вінниці відбулися похорони 23 жертв — представників української демократичної інтелігенції, страчених більшовиками незадовго перед своїм панічним відступом із міста.

Однак втекти вдалося не всім. Один із творців «нового порядку» М.М.Максимович, який невдало маскувався під рядового червоноармійця, після бою під Калинівкою потрапляє до рук українського правосуддя.

Головним мотивом звинувачення підсудного була його причетність до партії, яка нищила Україну, а також той факт, що, займаючи відповідальну посаду, він посилав заарештованих на муки і розстріл.

Голова польської громади міста Двораковський на слідстві довів зв’язок між Максимовичем та ЧК. Так, під час його арешту обшук проводили Тарногродський, Максимович та Снєго (цій трійці фактично належала у місті вся влада). Також свідок заявив, що йому відомо про присутність під час розстрілів Максимовича і Тарногродського. Згадав Двораківський і про факт жорстоких тортур: заарештованому актору Емір Хасану в ЧК різали вуха та виколювали очі.

Очевидно, що перерахованих діянь Максимовича та його підручних було достатньо, аби вивести із себе навіть незворушного голову суду, який з обуренням вигукнув: «Ви чуєте, підсудний, що говорить свідок?»

Після 2-годинної перерви суд, порадившись, виніс свій вирок: вважати Максимовича М.М. винними. Підсудного чекала смертна кара через розстріл, але розстріляний Максимович тоді не був. Своєму життю він мав завдячувати голові Директорії УНР та Головному Отаманові республіканських військ С.В. Петлюрі.

Підсудний у кінці 1919 р. був розстріляний денікінцями. В ознаменування його «заслуг» місцева влада в 1921 р. ухвалила рішення про спорудження склепа Максимовичу, а колишня вулиця Транспортна у м. Вінниці рішенням Вінницького міськвиконкому від 26 жовтня 1967 року дістала назву на його честь. Згодом, 7 липня 1977 р., Вінницький міськвиконком ухвалює постанову за № 398 про встановлення на вулиці М. Максимовича меморіальної дошки.

Після Революції гідності, коли країною прокотилася хвиля декомунізації, одним з наслідків якої стало перейменування вулиць, вразило ось що.

Згідно з відповідним рішенням Вінницької міської ради, у місті майже всі вулиці позбулися назв комуністичних діячів та подій, пов’язаних з ними. Але вулиця Максимовича так і залишилась з існуючим ім’ям.

Чиновники міста пояснюють таку метаморфозу так: мовляв, робоча група провела опитування вінничан, і значна частина відповіла, що це не той Максимович, який душив українство в органах ЧК, а зовсім інший – вчений-публіцист, перший ректор Київського університету.

Але де документально зафіксовано результати такого «опитування»?

Отож блюзнірство міських чиновників не має меж, а дехто з них публічно, на жаль, ще й називає себе істориком. За їхньої логіки, виявляється, можна було не демонтовувати пам’ятники Ульянову-Бланку-Леніну, а замість його голови ставити голову, наприклад, М.Леонтовича або когось із інших представників національної еліти України.

Отже, декомунізація українського суспільства пройшла «переможною» ходою і по вулицях Вінниці. Проте на цьому шляху вірними шанувальниками колишнього режиму розкидано камені спотикання не лише вулицею Максимовича.

Завершуючи, закликаю вінничан бути уважними до нашої історії і не дозволяти так нахабно себе ошукувати.

Володимир Лазаренко,
член правління
обласної організації Спілки
журналістів України