Неоцінимими дослідженнями в бібліотеці ім. Тімірязєва поділились місцеві науковці і краєзнавці. На читаннях було заявлено, що створене Всеукраїнське товариство ініціюватиме відновлення його пам’яті на Вінниччині. Створення духовно-історичного центру на батьківщині у Липовці, спорудження пам’ятника…

Хто він такий? Це ніби другий Шевченко, якщо не перший!!… Як для поляків Папа Римський Павло, як для євреїв – Цадик Нахман.

На жаль, ЗМІ та влада в переважній більшості проігнорували цей захід. Навіть директор архіву, доктор наук Юрій Легун вимушений був після виступу оправдовуватись: у цей час проводить виграш грантів департамент в обладміністрації – мушу покинути, бо ж запізнююсь у комісію…

Чесно скажу, усвідомлюючи велич цієї людини, мені, як і присутнім тут науковцям, хотілось сказати:

– Бідний Президент із такими «пропагандистами» (і не лише цей), як і Україна. Бо ж це і є питання віри, мови, незалежності. Все, що є в його програмі… Тим більше, після проголошення Томосу, отримання автокефалії!

– Знаєте, коли у нас бурульки висіли над бібліотекою, більше журналістів та активістів приходило, щоб це показати, аніж зустрічати повернення першого українського Митрополита в його пам’яті і творах. Щоб вшанувати великомученика, – ніяково ділилась директор бібліотеки Лариса Сеник.

Василь Липківський, який народився і виріс на Вінниччині, служив тут у Липовці священиком, далі був благочинним. Переїхавши до Києва, став Митрополитом Православної Церкви України і разом із духовенством сто років тому проголосив, згідно з канонами, незалежну Українську православну церкву. Василя Липківського на Всеукраїнському Соборі обрали Митрополитом Православної Автокефальної Церкви України. Разом із іншим нашим земляком, Миколою Леонтовичем, який написав українські духовні піснеспіви, провели у Софії першу службу українською мовою. Там яблуку не було де впасти…

– Україна, Вінниччина, храм за храмом почали переходити до української незалежної церкви. Професор Іван Романюк навів унікальний і досі замовчуваний факт – всі 5 тоді існуючих православних соборів у Вінниці приєднались до Православної Церкви України. Як і Вінниччини, Київщини, інших областей. Василь Липківський разом із однодумцями об’їхали тисячі соборів Поділля, України, вони проводили службу у храмах і збирали цілі села і міста.

Що проповідував Митрополит Василь Липківський із однодумцями? Про це коротко і влучно сказала доктор наук, професор Ірина Преловська, під керівництвом якої вийшло 6 томів видання про життя та діяльність великого сина Вінниччини.

– Щоб у незалежній і соборній Україні українці ходили до православної автокефальної церкви, прикрашали ікони і храми вишитими власноруч рушниками і молились Богові українською мовою.

І цей фактаж 100-річної давності вражає схожістю із сьогоденням. Після проголошення автокефалії Православної Церкви України так само наші вінницькі собори переходять до української незалежної церкви. Так само, як і 100 років тому, на Україну напала Росія.

Але не дай Бог повторення подальших подій – в Україні більшовицькими військами комуністичному терору піддалось все українське. В першу чергу, віра.

– У спогадах сподвижників є красномовний факт – у Тиврівській тюрмі в одній камері сиділо 18 священиків, 9 вчителів.

Неважко здогадатись, яких тортур — фізичних і моральних — від комуністичного режиму зазнав Митрополит Василь Липківський.

– З того часу його саджали і відпускали, саджали і відпускали, і лише для того, щоб змушувати зрікатись – престолу, сану, України, обмовляти інших… Митрополит петлюрівської, куркульської, буржуазної, нацистської церкви. Яких лише ярликів від комуністів не мала українська церква, її священики, як і українська інтелігенція…

Ціле розстріляне покоління українських патріотів! Серед них і Василь Липківський. Його розстріляли у Лук’янівській тюрмі у 1937-му. Як і тисячі священиків на Вінниччині.

За віру і український дух висадили і ліквідували всі храми Вінниці, багатьох священиків знайшли закатованими у таємних могилах, розритих німцями у нашому Центральному парку. Спасо-Преображенський центральний собор вцілів – але став складом гуми, потім спортзалом для боксерів. Тільки вдумайтесь – до Другої світової війни у Вінниці і області не БУЛО ЖОДНОГО ДІЮЧОГО ХРАМУ.

Недаремно називають існуючу після цих подій церкву в СРСР і Україні, на Вінниччині – сталінською. Бо залишились священики, лише просіяні через сито кагебе… Скільки завербованих ним – знає Бог і засекречені досі архіви.

Хочеться вірити, що час пристосуванців, яким ця Україна, її культура і віра не потрібні, а у владних кабінетах вони «рішають» свої діла, пройде. І тоді Вінниччина усвідомить, оцінить, якого сина вона дала світу. І Липовець, села, район, Вінниччина стануть справжньою Меккою православного світу.

Ми маємо сина – великомученика Василя, якого обов’язково канонізує в лик святих не лише колишня автокефальна церква – а Православна Церква світу.

Ми станемо справді самодостатнім народом і незалежною Україною, коли вшануємо Митрополита Василя, Героя України, як, наприклад, поляки свого папу Римського Павла. Хто побував у місті Вадовиці, де він народився і виріс, бачив цілий історико-архітектурний квартал із храмами в честь нього і тими, де він молився, молились його батьки, будинком, де він жив, школою, де вчився, навіть цілою сіткою кафе, де продають тістечка, цукерки, які він любив… Одним словом, увіковічений кожен його крок.

Так має бути і у Липовці, селах району Зозові, Скитці, Трощі, інших селах району, якому випала честь стати завдяки видатному Митрополиту центром паломництва віруючих і туристів.

Учасники конференції утворили товариство імені Василя Липківського. Воно виробило перше звернення до Вінницької обласної, Липовецької районної та міської рад – дослідити та виділити в культурну спадщину будови, в яких жив та служив Митрополит. На зруйнованих побудувати духовний центр із пам’ятником.

Перший Митрополит України разом із канонічною Православною Церквою України має повернутись на Вінниччину у тій величі, якої він як мученик за віру і українську церкву заслужив.

Серед делегації поважних гостей, хто привіз 6-томник праць Василя Липківського, була його правнучка Анна, донька Костянтина – онука, доктора технічних наук, дослідник його праць професор Арсен Зінченко, професор Степан Дровозюк, делегація із Липовецького району у складі благочинного Липовецького району ПЦУ Петра Ковальчука, представника колегіуму ім. Василя Липківського і дослідника його творчості Михайла Капущака, начальника архіву Липовецької РДА Олександра Рогового.

Як же хочеться, щоб геніальні думки Митрополита – патріота України, знайдені в архівах, переселились із них в серце кожного свідомого українця.

Нам, як євреям, не треба летіти з-за океанів і кордонів на могилу до свого Цадика в Умань. Хоча тому, як вони його цінують і цілують кожен крок, зроблений ним у Брацлаві та Меджибожі – треба повчитись. А лиш проїхати 40 км – на його батьківщину, у Липовецький район.

Переконана, що ми всі ще навіть не усвідомлюємо, яке щастя нам послане з небес.

Заслужений журналіст України