На волю вийшов також доброволець і наш земляк Євген Кошелюк. За нього заступились інші народні обранці.
Ця історія вінницького «месника» свого часу шокувала всю Україну, і нарекли її історією «вінницьких месників». За версією правоохоронців, яку одразу озвучив сам міністр Аваков, ці неповнолітні «месники», серед яких була і дівчина-айдарівка Віта Заверуха, створили угруповання, яке планувало теракти на мітингу комуністів, а далі здійснило напад на автозаправку та розстріляло двох екс-беркутівців.
Вінничанин Андрій Романюк провів за ґратами майже 4 роки без розгляду справи по суті. Йому інкримінували тероризм, насильство та вбивство двох правоохоронців. За ці злочини нашому земляку загрожувало ув’язнення строком на 15 років. Віту Завіруху випустили раніше, бо вона на місці злочину, як повідомляли правоохоронці, не була, а лише вела переписку за телефоном.
Згодом і Андрію надали можливість вийти на волю, але внести рекордну заставу в розмірі 3,5 мільйона гривень. Допомагали у зборі коштів друзі та активісти. Проте це для них виявилось непосильним. Сам Андрій Романюк із камери СІЗО передавав листи, у яких не приховував свого розпачу і вкотре стверджував, що ні в чому не винен. Один із них був опублікований зовсім нещодавно.
– П’ять років тому я би повірив більше, що буду в землі, ніж у те, що в українській в’язниці. Що для своєї країни мене називатимуть ворогом, будуть тримати в ізоляції як особливо небезпечного. Ти можеш захищати законність, мир, справедливість, але ти ніколи не будеш готовий, що тобі колись буде потрібен ще якийсь захист, крім бронежилета і каски. І що навіть вони тебе не захистять від тих, хто сьогодні грає законами як у настільну гру, де люди – всього лише пішаки, — заявляв Андрій Романюк. — Перший рік у СІЗО працівники системи не раз намагались мене переконати у тому, що краще змиритись. Що мені уже немає що сказати на свій захист, бо ніхто того не почує, що ніхто уже мені більше не повірить, а триматись за якісь свої принципи – немає смислу. Усі новини, які мені передавали — це те, що скрізь по ЗМІ на всю країну уже рознесли мою історію як історію неповнолітнього майданівця, який загрався у війну, для якого людське життя – безцінь, який для самоствердження готовий тероризувати, убивати і знищувати свою країну. Мене переконували у тому, що люди вже повірили у цю версію. Я пам’ятаю, ми знаходились в ІТТ в один період із так званими «убивцями Бузини», і як до них під стіни чи не щодня приходили на підтримку люди, і звідти, здалеку, доносилась музика та гасла підтримки. І мені здавалось тоді, що ніхто заради мене під ті стіни не прийде. Побратими залишились на війні, зв’язок із колом спілкування до війни я майже втратив, а більшість моїх тодішніх друзів були такими як я — неповнолітніми, для яких моя історія стала лакмусовим папірцем для довіри. Другий рік я тримався за те, що чи не кожен убитий на війні помінявся би зі мною місцями. Бо вижити, навіть у в’язниці, це все ж краща альтернатива лежати в сирій землі. Хоча іноді, завдяки тій же системі, мені здавалось, що я дуже помиляюсь. Але за моїми стінами з’явились люди, підтримка і довіра. Знаю, що в 15 років я жив дуже голослівними фразами і нав’язаними тезами. Все, що я хочу донести тепер: що ми мусимо жити для країни, витримати усе, але не дозволяти собі здаватись, не залишати на півдорозі те, що ще недопрацьовано, в пам’ять тих, хто цього вже зробити не може. Якщо у моїх силах буде можливість зробити так, аби ніхто більше не потрапив під каток системи, як я чи як сотні загратованих побратимів — я готовий і буду жертвувати, боротись та віддавати усе заради перемоги. І я не один.
Відомо, що через особисте зобов’язання Андрій не має права покидати місце свого находження, але мама Ольга уже приїжджала з Вінниці, аби нарешті побачити та міцно обійняти сина. Попереду у Андрія обстеження та лікування, адже в СІЗО його заразили гепатитом В, який уже перейшов у хронічну форму та прогресує.
Віталіна Володимирова
