– Ваше Високопреосвященство, нещодавно УПЦ МП звернулась до Вселенського Патріарха із вимогою відізвати Томос. А «розкольників», тобто тих, які перейшли до ПЦУ – покаятись. Як Ви можете це прокоментувати?

– Вже те, що вони звернулись до Вселенського Патріарха, є позитивним знаком. Бо раніше і його не визнавали. Казали, що Томос нам дали турки… Як можна відкликати Томос, якщо він виданий за всіма канонами і законно?

Як відомо, 10 із 15 православних церков отримали автокефалію через Томос від Вселенського Патріарха. І сумніви у Томосі ПЦУ, зокрема у тому, хто і в який спосіб його може надавати, можуть породити й сумніви щодо Томосів 10 інших церков. Як наголосив Вселенський Патріарх Варфоломій, Православна Церква України вже є в диптиху (тобто офіційному переліку) 15 церков світу як рівна з-поміж них, і всі вони складають єдину Святу Соборну Православну Церкву.

А ось УПЦ МП, як окремої автокефальної православної церкви не існує. Вона є, але в складі Російської Православної Церкви. І тому, згідно з законом, має зареєструватись і існувати в Україні уже як представництво Російської Православної Церкви. Але керівництво УПЦ МП цього не хоче офіційно показувати, бо далеко не всі церковні громади це зрозуміють. Ми часто чуємо, як люди кажуть: як це – ходити в церкву країни, яка напала на твою країну, анексувала Крим і окупувала частину Донбасу?…

Така реакція викликана тим, що свого часу УПЦ МП не погодилась прийняти запропоновану їй автокефалію і вирішити нарешті болюче питання розколу. І тепер вони перебувають у непростій ситуації, але продовжують говорити вірянам неправду, зокрема вішають на нас ярлики розкольників. Та ще й розхитують ситуацію, часто самі провокують конфлікти у громадах, а потім показують себе в ролі жертви. Хіба такі вчинки і маніпуляції, брехня — це від Бога?

– Ви єдиний митрополит ще тоді Московського Патріархату, який закликав на Соборі, котрий відбувся в Києво-Печерській лаврі, всіх митрополитів УПЦ МП піти на об’єднавчий Собор і вибрати свого Митрополита незалежної від Москви, але канонічної української церкви. Тоді МП поглинула б і КП, і автокефалів. Але Ваші слова проігнорували. Більше того, проголосували всі, крім Вас, не йти на Собор і залишитись фактично частиною Російської церкви. І Митрополит Онуфрій вчергове поїхав на Синод до Москви? А Ви пішли на об’єднавчий Собор УПЦ разом із митрополитом Олександром?

– Так. І якби я туди не пішов – об’єднавчий Собор не відбувся б. І нічого страшного, що нас було мало. Господь у Своїх притчах і повчаннях використовував образ закваски, яка робить квасним усе тісто. Закваски у тісті мало, але без неї воно залишається прісним. Нагадаю і такі слова Спасителя: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє – там Я посеред них». Нас дійсно було лише двоє, але без нас, як я вже сказав, Собор не відбувся б. Тому зараз я такий ненависний багато кому із табору прихильників «русского мира».

– Ви увійшли в історію. Але що довелось пережити на цьому шляху? Які зради були найважчими?

– Все життя буду пам’ятати той день об’єднавчого Собору. Напередодні екзархи Вселенського Патріарха повідомили мені, що 12 архієреїв УПЦ МП пообіцяли прийти на Об’єднавчий Собор. Я сподіваюсь на це і заходжу в приміщення. Біля стільців таблички – хто має бути. Я впізнаю імена моїх співбратів з УПЦ. Але стільці пусті. Важкий тягар на серці, бо розумію: якщо я буду один – Собор не визнають. З радістю зустрічаю ще митрополита Олександра (Драбинка). І хоча від УПЦ МП правлячий (тобто такий, хто має свою кафедру) – лише я, розумію, що є необхідний мінімум. А стільці владик, які дали слово, навіть не мені – представникам Вселенського Патріарха – так і залишались пустими. Вони слова не дотримали. Хоча знаю, що до цього моменту були архієреї, які розділяли мою позицію, розділяють і тепер, але щось чи хтось їх стримує… Ви ж бачили, який чинився тиск… Кому дуже вже заважала і заважає така єдність українців – неважко здогадатись. Бо тоді ми, а не Росія, стали б найбільшою Православною Церквою у світі!

Вже ввечері я приїжджаю до Вінниці у собор, готуюсь до завтрашньої недільної літургії. Перед службою дізнаюся, що від нас пішли 3 священики і два диякони. Люди, з якими я йшов довгі роки поряд, допомагав чим міг. На Літургії звертаюся до пастви і оголошую про вибір – перейти до ПЦУ. І бачу підтримку переважної більшості присутніх у храмі, а храм був повний. Щоправда, пізніше пішла частина хору та парафіян, та невдовзі прийшли інші – хто підтримав ПЦУ. Але та мить, коли відвернулись лише за те, що я вибрав Бога і Україну – просто пронизувала серце..

Вже перші дні показали, що проти ПЦУ ведеться гарно спланована, потужна та профінансована ідеологічна боротьба. Як би, можна було сказати, відкрився другий фронт – бо для Росії втрата Православної Церкви в Україні – рівносильна втраті України.

З того часу пройшло 4 місяці. Але кожен, хто йде зараз зі мною, віддані священики — як на передовій. Хоча ми не нападаємо, а захищаємо вибір тих людей, які хочуть бути в Українській Церкві (і їх є більшість), але меншість усіма силами тримається за Московський Патріархат.

Щоденно залякують батюшок та парафіян. Називають розкольниками. Хтось же їх десь навчає це робити однаково, як за шпаргалкою! Доходить до того, що ті ж віруючі Московського Патріархату погрожують нашим священикам, що скоро вони будуть висіти на стовпах, їм ноги повиламують, якщо будуть ходити в українську (парашенковську) церкву. І не лише священикам погрожують, тероризують їхніх матерів, матушок, дітей… Проти мене вже вилили ріки бруду – називають Семеном-розкольником, чим лише не називають. Навіть при тому, що я залишаюся митрополитом. Скажіть, хіба так роблять віруючі люди? В цих війнах уже стираються межі між брехнею і правдою і, на жаль, забувається Слово Боже…

– Ми часто вислуховуємо читачів — віруючих, навіть скажу віруючих, які регулярно ходять в церкву, глибоко віруючих людей МП. Але вони переконують якимись нереальними аргументами, що ПЦУ — новоутворена церква без Божої благодаті, а їхній – 2000 років. І саме в їхній церкві сходить Благодатний вогонь. А віруючі ПЦУ – непризнані розкольники. Коли запитуємо, хто їм таке говорив, кажуть: священики – але ж це явна брехня і чистої води розпалювання міжконфесійної ворожнечі? Чому в Україні з Українською і канонічною церквою таке відбувається?

– Дійсно, ми з цим зустрічаємось щоденно. Ми навіть знаємо, що є групи людей, які їздять по всій області і агітують не ходити в цю церкву, бо вона невизнана, навіть стоять біля храму і відмовляють парафіян до нього йти. Шлють прокльони. Заважають людям переходити в селах до Православної Церкви України.

Ми розуміємо, що такі прокльони не мають ніякої сили, але багато хто боїться… Але закликаю людей не вірити таким нісенітницям – і якщо це кажуть священики, то вони говорять це точно не від Бога.

Наша церква не новоутворена. Їй також 2000 років, як і всім іншим 15 церквам єдиної Православної Церкви світу, яка веде свій початок від Господа Ісуса Христа. І туди на рівних, як канонічні автокефальні Церкви, входить і Православна Церква України, архієреєм якої я сьогодні є, і Російська Православна Церква. А ось УПЦ МП – не входить як самостійний підрозділ. Вона є представництвом Російської Церкви в Україні, але не хоче в цьому перед людьми зізнатись.

І Митрополія в Україні з’явилася ще за Київського князя Володимира більше 1000 років тому, і прийшла саме з Константинополя, або, як називають його в літописах – Цареграда. Вже 15 століть у цій колишній столиці Візантійської імперії – першої християнської держави світу, існує резиденція Вселенського Патріархату. І лише він, за традицією, має право надавати іншим церквам Томос про автокефалію або законну канонічну незалежність в управлінні. І таку канонічну незалежність у 1589 році отримала від Константинополя, тобто від Вселенського Патріарха, і Церква Росії. А зараз РПЦ заявила, що йде в розкол із Вселенським Патріархом через те, що, як свого часу їй, так тепер і для ПЦУ, Вселенський Патріарх вирішив надати Томос.

Згадаймо, що надання статусу Митрополії Київській Церкві сталось на багато століть раніше за існування самої Москви. І зараз ми не заснували нову церкву, а повернули нам незаконно забрану Росією Митрополію, яка ще й отримала автокефальний, тобто повністю незалежний статус.

– Ви вже давно виношували ідею незалежної Православної Церкви України. Вперше, ще в 2012 році, в інтерв’ю нашій газеті сказали про це. Потім на Соборі, де ви змагались із Митрополитом Онуфрієм, щоб очолити УПЦ МП. Тоді Ви стали третім. Як Ви – випускник російського богословського вузу — дійшли до цього? Ваша біографія дуже яскрава і доленосна – спочатку вступили до Вінницького медінституту, пройшли успішно вступні випробування. Потім залишили вуз на 4-му курсі. Вступили у семінарію у Москві, закінчили Київську академію. Повернулись до Волині, далі до Вінниці вже в статусі митрополита Московського Патріархату. Як-то кажуть, мали все – достаток і шану, і ось пішли на такий революційний крок?

– Знаєте, у своїй біографії я відчував промисел Божий ще з дитинства. Я хотів бути лікарем і вступив до Вінницького медінституту. І вже у Вінниці я став долучатись ближче до церкви. Ходив у П’ятничанський храм. Вирішив, що після закінчення інституту буду служити Богу. Але тоді був такий закон – після закінчення вузу треба було відпрацьовувати. Тому вирішив, не чекаючи кінця навчання, поїхати до Росії і вже там вступив у семінарію, покинувши медвуз після 4-го курсу.

– Споглядається і залежність багатьох українських священиків МП і представників влади від Росії. Припускають, що серед них є агенти КДБ І ФСБ. Скажіть, чи не потрібно нам зробити так, як у інших країнах, як-от у Болгарії – оприлюднити списки тих, хто був завербований? До речі, а вас вербували?

– КДБ я вже не застав, а до інших служб — ні. Щодо оприлюднення – чесно скажу: не знаю, чи це потрібно.

– Разом із тим, ваші опоненти кажуть, що вас купили великими грошима у ПЦУ і Вселенському Патріарху завезли 12-15 мільйонів (мільярдів), щоб дали Томос? Від Вас, мовляв, відвернувся навіть рідний племінник.

– Скажу коротко – це фейк. Ще кажуть, що, мовляв, мені пообіцяли посаду Митрополита Київського. Але як я міг її отримати, коли більшість архієреїв УПЦ МП зразу виступила проти Собору? Інша — не прийшла. Зізнаюсь, ніхто нічого не пропонував.

Ось і з племінником – неправда. У мене його просто немає. Маю двох братів та племінниць. Всі вони мене підтримують. Як і земляки, які у моєму рідному селі Райківцях, що на Хмельниччині також зібрали збори і перейшли до ПЦУ майже усією церковною громадою. І радію, що на службу зараз туди ходить набагато більше людей.

Одне скажу: колесо історії запущене. І хіба не очевидно, що Українська Церква має жити, існувати і розвиватись? Але держава має її підтримувати, бо ж це як мале дитя: доки воно стане на ноги і виросте – потрібні опіка, терпіння і любов. Так було, до речі, з кожною автокефальною церквою.

– Нам телефонують читачі і кажуть, що серед вірян йде агітація за те, щоб голосували проти Порошенка, бо, мовляв, ПЦУ є його церква – то якщо не буде його, то не буде і церкви.

– Я ще раз кажу, колесо історії ніхто не зупинить, але якщо за те, що Президент почув бажання віруючих подолати розкол серед православних в Україні, створити єдину Православну канонічну Церкву України, яка молилася б за державу, народ, військо – то в чому він такий ненависний саме Московському Патріархату?

Дійсно, до влади в народу є чимало претензій, і ми не можемо не бачити, що є бідність – викликана, насамперед, корупцією і триваючою війною на Сході. Але хіба ми не знаємо, що у нашій країні на різні посади призначаються міністри і посадовці за квотами від різних партій? А закони, які повинні допомагати долати бідність і корупцію, приймаються Верховною Радою? То хіба лише Президент у всьому винен? Я ні за кого не агітую, але, думаю, обирати треба, оцінюючи не лише обіцянки, а й багаж справ, з якими йде кожен кандидат, його вміння, які він проявив, і його зусилля, які були корисні для країни.

Розмірковуючи над історією, я помітив, що події мають закономірність повторюватись через 100 років. Ось пригадайте 1914 рік – розпочалась війна. 2014 – те ж саме. В 1918-му створили Українську незалежну державу, далі проголосили Автокефальну церкву в Україні. А потім почали змагатися за владу, коли потрібно було єднатись і укріплювати державу. Почались внутрішні конфлікти.

– А вороги скористалися слабкістю тодішньої української влади. Далі були Крути. Окупація України, розстріли і червоний терор. І розстріляне покоління українських патріотів. І не лише інтелігенції, мирних жителів, а скільки священиків і архієреїв розстріляли і зарили, наприклад, у парку м. Вінниці… Розстріляли і митрополита Липківського у 37-му, вінницького – Інокентія. Інших…

– Так, це реальні факти. Коли ви заходите до Преображенського собору у Вінниці, зверніть увагу на ікону Собору Вінницьких святих, що стоїть з правого боку у кіоті. На ній зображені святі Вінницького краю, серед яких закатовані під час репресій священнослужителі Вінниччини. Тому, пам’ятаючи уроки історії, ми маємо зробити все, щоб ті часи не повернулися, щоб наша держава була сильною і незалежною. І маємо дякувати Господу за нашу Православну Церкву України, про яку мріяли цілі покоління наших предків. І всі, хто повернув Україні колись незаконно забрану Митрополію, хто сприяв, щоби Українська Церква стала незалежною і отримала канонічну автокефалію, хоче хтось цього, чи ні — ці люди увійдуть у історію.

Я вірю, що православні брати, якщо їх перестануть залякувати і обманювати, рано чи пізно будуть з нами в одній церкві – помісній канонічній Православній Церкві України. Але зараз головне, що ми канонічні – визнані світом і чекаємо у себе наших братів по вірі. Бо православіє, християнство — це віра, яка вчить любити ближнього як самого себе, молитись за здоров’я ворогів, прощати їх.

Знаєте, у світі є мільярди християн. Яка це була б сила, якби всі вони були єдині?! Але що зробили з нами розколи, і вони все поглиблюються — приклад цьому нинішня ситуація в Україні.

Що заважає зараз православному з одного патріархату об’єднатись з таким самим православним з іншого патріархату в Україні, молитись за неї, її військо та народ? Чи краще і далі бути у підпорядкуванні Московського Патріарха? Нам зауважують, що це підпорядкування лише духовне. На це можу відповісти, перефразовуючи Євангеліє: «Не бійтеся тих, хто поневолює тіло, а тих, хто поневолює душу». Адже той, хто поневолить душу, дуже легко може заволодіти й тілом.

Не можу зрозуміти, чому Патріарх Кирил, який так любив Україну і вважає її православних вірних своєю паствою, до якої мріє приїхати, так і не виступив відкрито і не закликав президента своєї країни припинити війну проти православних українців? Адже історія знає випадки, коли митрополити, патріархи відкрито йшли проти несправедливих дій правителів, наприклад, проти Івана Грозного!

Мені важко чути сьогодні неправду про те, що УПЦ МП — це незалежна церква. Так, вона так само, як і наша ПЦУ, є канонічною – цього я не заперечую. Але вона перебуває в складі Російської Православної Церкви, а значить, залежить від рішень, які ухвалюються в Москві, в тому числі під впливом світської російської влади. Але ми,  українці і насамперед християни, не повинні піддаватись на пропаганду, а натомість єднатися навколо своєї Церкви та України. Я бачу не вперше за ці місяці, як парафіяни чують українською молитви до Бога і плачуть… від щастя, що мають можливість говорити до Бога рідною мовою, що розуміють Євангеліє і псалми! І я радію разом із ними. Жити з Богом і Україною у серці – це безцінний скарб, який маю я і всі ми – священики і віряни Православної Церкви України.