Я живу з коханою людиною. У нього є син, який цього року пішов до першого класу і живе зі своєю рідною мамою. Це добре, та якби не АЛЕ….

Данилко, так звати сина Володимира, зовсім не підготовлений до навчання. Погано розмовляє для свого віку, не може вимовити деякі літери, а про слова та запам’ятовування годі й казати. Перед тим як Данилко мав іти до школи, я наполягла на тому, щоб піти до логопеда. І, виявляється, я мала рацію, бо лікар нам повідомила, що у дитини атрофовані деякі ротові м’язи, і що з ним потрібно займатись. Та це вдалося лише один раз. Більше на мої наполягання водити дитину до логопеда ніхто не звертав уваги. Лідія (мама Данилка) каже чоловікові: «А тобі що до того? Дитина добре говорить, і ти не платиш аліменти»…

Наразі Данилко, котрий і мене називає мамою, не може ні навчатись, не вміє ні писати, ні читати, навіть по складах. На уроках не слухається… На мою думку, він зовсім не готовий до школи. А як робити уроки, то Лідія пише за нього літери, слова, а він обводить. На тому і закінчуються домашні заняття. Або й того не робиться. З певних причин я не можу впливати на ці події, але як людина — допомагаю як можу. Щоправда, мене ніхто не хоче слухати. Тепер дитина, на мою думку, не навчається, а мучиться. От як це можна виправити? Як на мене, то я б повернула до школи конкурсні відбори для першачків.

Олена, вінничанка

А що думаєте ви, шановні читачі? Чи, може, методи і способи виховання та навчання дітей у сім’ї — це табу? Мовляв, їхня дитина, тому, як хто хоче, так і навчає?