Людей давно тут не було,
І тільки вітер в хащах свище,
І це вже зовсім не село –
Хатів порожніх кладовище.
Дощі гадають на золі:
Життю тут бути чи не бути,
Де в кожній грудочці землі
Печать смертельної отрути.
Тут бродять лосі й кабани
І п’ятиногі, й двоголові.
Про те не відають вони,
Що радіація в їх крові.
Що смерть з травинки, і з роси
Підступно дивиться у вічі.
З цієї буйної краси
Її не витіснять й сторіччя.
Сидить в гнізді лелеченя,
Яке не має крил для злету.
А поряд в пам’ять злого дня
Чорніють свічі очерету.
Сюди не ходять поїзди,
Стежкам у сни приходять кроки,
З обличчям скривленим хати
Вмирають в заростях високих.
Тоненькі смужечки доріг
Трава встелила килимами,
Тут не звучить дитячий сміх,
Дитя не горнеться до мами.
А світ сумний до німоти,
Йому тепла людського треба,
Лиш чорних воронів хрести
З дерев здіймаються у небо.
Тут зупинився мертво час,
Прогрес не рушив анітрохи,
Повсюдно в профіль і в анфас –
Вожді радянської епохи.
То виглядають з-за кущів,
То хиляться із постаментів,
В бетонну совість тих вождів
Проріс весь жах експериментів.
Хтось скаже: «Нам не повезло,
Чорнобиль плюнув жалом болю».
Через чиї ж гріхи це зло
Із пекла вирвалось на волю?
Це Апокаліпсису мить,
Тисячоліть пророче слово,
І сам Господь звелів відкрить
Про це Івану Богослову:
Як третій ангел засурмив,
З Небес зоря велика впала,
І ймення зірці тій – Полин.
Вона й Чорнобилем зірвалась.
Ввійшла зоря в третину вод,
І заломала світу руки,
І повела простий народ
На хрест нечуваної муки.
Заїржавів цей дивний світ,
Де бродять привиди і тіні.
А на межі колючий дріт
Уп’явся в серце Україні.
В цій мертвій зоні біль застиг
На всі віки і покоління.
Чи будуть паростки цвісти,
Коли підрізано коріння?

Майя Руда,
м. Ямпіль