Цією світлиною поділилася в Інтернеті Олена Тараненко, завідувачка кафедри журналістики Донецького національного університету ім. Василя Стуса. Біля Будинку офіцерів на одиночний пікет вийшов її чоловік Андрій Тараненко.
Він діяв як свідомий громадянин, який продумав усе. Подав у міську раду повідомлення, побував у поліції, дізнався, як себе поводити, які ризики можуть бути, все зробив, як потрібно, і навіть більше ніж вимагає законодавство. Він дуже хотів, щоб його побачили і почули. У травні 2014 року він був у полоні «ДНР». А до цього — успішним бізнесменом, чудовим сім’янином, патріотом у Донецьку, який не хотів «покращення». Він один із тих, хто робив УСЕ для того, щоб «руський мір» не захопив його Донеччину.
Тепер, як ніколи раніше, дуже багато вінничан розуміють і відчувають той розпач і безсилля, яке це подружжя пережило у березні-травні 2014-го.
А потім, коли неймовірний день завершився, Олена Тараненко поділилася емоціями.
– Ми довго відходили з чоловіком від тих подій… Вибачте всі, хто хвилювався з нами, і всім невимовно дякуємо! По-перше: ми аж ніяк не сподівалися на таку кількість реакцій: і лайків, і перепостів. 16 тисяч — це таки дає надію, що все недаремно! По-друге, дякую дуже-дуже небагатьом небайдужим вінничанам за пряму підтримку — пропозиції стояти разом / кави / потримати плакат / провести розмови з «дивними» дамами тощо — це надзвичайно цінно — особливо, зважаючи на те, що на це аж ніяк не розраховували! По-третє, я обіцяла «рейтинг» реакцій — від живих людей у спілкуванні. Звітую: скільки вам заплатили? Приберіть плакат, я вас хочу обійняти. Чому ти сам не воюєш? Можна, дам тобі грошей? За які гроші ти тут ганьбишся? Будь ти проклятий разом з Порохом… Вишенька на торті: «Ти тут брєд написав за Пороха, а що таке ЛДНР?» Щиро заздрю тим людям, що можуть собі дозволити таке щастя і таку розкіш — не знати, що то таке…
Того дня був вітер і сонце, і дощ часом йшов. А чоловік стояв на площі біля Будинку офіцерів, до нього підходили різні люди. Більшість тиснули руку, підтримували, розмовляли, дякували. Андрій дуже спокійно і виважено спілкувався, пояснював свою позицію, розповідав про життя в Донецьку і у Вінниці.
Так, він був у полоні. «Стукнули» сусіди, що в них вдома є «українська література». Забрали… заради викупу. Відібрали все, що могли. Відпустили. Дали втекти. Тепер ця сім’я живе у Вінниці», — розповідає його знайомий Олексій Панич. І закликав не гратися долею країни, як колись його співвітчизники погралися долею Донбасу…
– Для мене Донецьк — це Олена і Андрій. І ще десятки і сотні людей, з якими я познайомилась за ці роки. І кожного разу, коли я думаю чи пишу про Донецьк, про наш Донецьк, я згадую Олену. І згадую Андрія. І їхніх двох синів. І Оленчину маму. Вони всі поїхали з Донецька, — ділиться думками відома блогерка і журналіст Зоя Казанжи. — Повірте, ця сім’я втратила багато чого — нерухоме і рухоме майно, роботу, бізнес. Втратила звичне життя, коло друзів, спогади, милі дрібнички з того, довоєнного життя.
Новий і великий будинок залишився там, на окупованій території. Тут вони зіткнулись з усім — з небажанням здавати квартиру «донецьким» у Запоріжжі; з нерозумінням тих, хто був ближнім колом; з пошуками житла і міста, де можна перевести подих і почати жити. Спробувати почати жити. І Андрій, І Лена кажуть, що є речі, важливіші за все. Наприклад, свобода. Наприклад, Україна. Наприклад, совість. Коли одного дня твоє життя руйнується повністю, коли тебе забирають, щоб кинути «на підвал», бо у тебе вдома, під час обшуку, знаходять український прапор і дитячу вишиванку, коли ти змушений втікати з міста, де народився і прожив своє життя – тоді ти починаєш мислити іншими категоріями. І точно не категоріями дешевих тарифів і халявних послуг.
Зрештою, коли є бажання діяти — треба діяти, і наше коло спілкування має вийти з соціальних мереж у справжній світ. Там треба шукати однодумців, там розмовляти з опонентами, там пояснювати свою позицію громаді. Нас багато. Ми різні. Україна — одна.
Ілона ВАЛЬТЕР
