Шановні працівники редакції!

Я передплатник вашої газети з дня заснування і по сьогодні. Ваші журналісти часто допомагають людям у вирішенні всіляких проблем, можливо, я отримаю від вас якусь пораду.

Взятись за написання цього листа мене спонукала смерть маленької невинної Насті та жінки із Хмільника, які загинули через катаклізми природи.

З 1960 року я проживаю по вул. Дмитра Марковича (колишня Димитрова) у будинку №10, де ми з покійним чоловіком купили одну кімнату, потім добудовували, бо потрібно було розмістити сім’ю із п’яти чоловік – двоє дітей, старенька мати і ми. Біля мого паркану стоять впритул дерев’яні електроопори, від яких проходять дроти до нашого будинку, здійснюється освітлення вулиці, а понад дахом будинку високовольтна лінія з напругою 10 тисяч Вольт. У будинку чотири господарі, де, крім дорослих, проживає троє неповнолітніх дітей.

Дерев’яні опори поставлені якраз біля частини моєї території. За метри три від стовпів росте ясен, який давно переріс висоту ліній електропередач. Ще за два метри в другий бік проведено підвісну трубу газопроводу до нашого будинку.

Я зверталась в міську електромережу, у міську раду, до голови квартального комітету, але ніхто не допоміг мені у вирішенні цієї проблеми. Голова квартального комітету відповіла, що це мої проблеми і треба було думати раніше, коли виростало це дерево. В глибині душі я згодна з цим, але раніше думали, як добудувати хату, як провести газ, воду, купити лічильники, виховати дітей, і якось не думалось про ясен, а фронт загрози на сьогоднішній день залишився.

Коли буває сильний вітер, я з острахом дивлюся у вікно і думаю, в який бік дерево буде падати: чи на електродроти, чи на газову трубу, чи на наший будинок, чи на проїжджу частину дороги, де завжди проходять люди, постійно проїжджають машини.

Мені 81 рік, на мою долю випало чимало горя: дочка репресованого, яка народилась через декілька тижнів після того, як «чорний ворон» вночі забрав батька і якого я так і не побачила в своєму житті, дитина війни 1941-1945 років, страшний голод 1947 року, і вижила я завдяки кропиві та гнилій картоплі, яку розкопали з кагатів колгоспники, закопану у 1941-му перед війною і відкриті у 1947-му, з якої вимивали крохмаль і вживали у їжу. Цей сморід я відчувала все своє життя. Як би я не хотіла зняти самотужки це дерево — я не в змозі за мою пенсію найняти вишку, оплатити роботу, бо пенсії ледь вистачає на оплату комунальних та ліки, а їх на сьогоднішній день треба немало, бо за 57 років трудового стажу нажито немало болячок.

Через дорогу від нашого помешкання побудували дитячий майданчик, який по периметру обрамлює вісім штук величезних трухлявих верб, товщиною деякі з них більше метра, і теж ніхто не подумав, що це загрожує не одному десятку дітей, які щоденно перебувають на цьому майданчику. Прошу відгукнутись комунальників і зрізати ці дерева, щоб не сталось ще однієї біди.

З повагою до редакції —
Людмила Болеславівна Висоцька