Банда чорних маклерів вбила чотирьох вінничан за квартири
Клара Олександрова, відомий адвокат, член Асоціації пенсіонерів Поділля, була нашим автором та гостем газети.
І раптом у травневі дні 2004-го до нас завітала її подруга Тетяна Казимірова із тривожною вісткою — Клара загадково пропала, зараз ріелтори продають її квартиру. Ріелтор Наталя заспокоювала, мовляв, не турбуйтесь, одинока жінка захотіла поїхати до племінника у Владивосток, їй дала доручення на продаж квартири… Але це неправда! Далі наші журналісти розпочали власне журналістське розслідування.
– Ми запідозрили, що до таємничого зникнення самотньої жінки причетні маклери, які «поклали око» на її квартиру, — розповідає Тетяна Казимірова, голова Асоціації пенсіонерів Поділля. — З інформацією про її зникнення ми звернулись до «33-го каналу» і вже разом активно підключились до розшуків…
Було дійсно дивним те, що в міліції м. Вінниці на наші неодноразові звернення реагували вороже — видумує, мовляв, ця газета якісь нісенітниці. Тут злочинів інших по вуха. А їм ще якісь маразми пенсіонерів підкидають… Але ми не здавались.
Після публікації у «33-му» про загадкове зникнення Клари Олександрової справа зрушила з «мертвої точки». І яким же було здивування самої міліції, коли невдовзі правоохоронці затримали банду «чорних ріелторів», яку очолювала та сама Наталя. Тоді Вінниця прогриміла на всю Україну, справу взяв під особистий контроль Президент Кучма.
Під час розслідування з’ясувалось, що Клара Олександрова була вже четвертою жертвою цієї банди. Першими «чорні маклери» вбили братів-близнюків Юрія і Олександра Христичів, які проживали на Київській у 3-кімнатній квартирі, зловживали наркотиками, родичів не мали.
42-річна Наталя, «злий геній» банди, задумала і організувала вбивство братів з допомогою однокласника Бориса, до якого була небайдужою, та водія Вардені. Спочатку Наталка увійшла в довіру до братів, давала гроші на наркотики, а потім отримала нотаріально засвідчене доручення на право розпоряджатись їхньою квартирою. Цієї ж весни Христичів заманили на дачу у Тютьках — начебто оглянути обсяг майбутніх ремонтних робіт. Там люб’язні замовники вмить перетворились на безжальних вбивць, пошматували братів ножами, розтрощили черепи сокирою і закопали їхні тіла на дачі. «Трьошку» продали за $9000 (ціни 2003-го року), гроші поділили.
Злочин легко зійшов з рук. Братів ніхто не шукав, і банда знайшла нового кандидата у покійники. Ним став пенсіонер Микола Трач, знайомий шофера Вардені. У нього вкрали паспорт. Спільники у міліції поміняли в ньому фото. Не мудруючи, бандити пішли второваним шляхом і знову обухом сокири вдарили Трача по голові. Загорнули тіло у плівку, вивезли із квартири і захоронили за містом. Квартиру продали за дорученням за $7000.
Четверту жертву «вирахував» Борис. Нею стала найкраща подруга його матері — Клара Михайлівна Олександрова, інтелігентна жінка, колишній юрист. Вона сама привітно відчинила двері Борису у її однокімнатну квартиру по вул. Пирогова. Та як тільки жінка відвернулась, гість різко вдарив її по голові. А потім затискував руками рот Клари Олександрової, щоб не могла покликати на допомогу. Аж доки не затихла навіки… Коли приїхали спільники, Борис, не витримавши величезної психоемоційної напруги, навідріз відмовився торкатись ще теплого закривавленого тіла Олександрової. Цю місію взяли на себе спільники.
Переступаючи через мертву господиню, Наталя порпалась у ящиках, розшукуючи документи. Головне — знайти паспорт, інакше вся гра не буде варта свічок! І ось паспорт в руках, тіло вбитої в багажнику. Авто мчить Барським шосе в напрямку Гнівані, де банда і ховає свою четверту жертву. А наступного дня у Калинівку до нотаріуса привезли стару жінку у хустці. Носовичком прикривала обличчя — мовляв, зуб болить! — видно було тільки ніс. Нотаріус не засумнівався і оформив довіреність. Квартиру Олександрової продали за $8300.
Бандити збагатились на тисячі доларів. Звіряче вбили чотирьох невинних і одиноких людей. Не чекали розплати. Та недаремно стверджують, що кров невинних жертв волає… Бо не врахували злочинці, що юриста Олександрову знали відомі у Вінниці нотаріуси, адвокати, підприємці і наші журналісти… Як пізніше з’ясувалось, бандити мали спільників і серед правоохоронців. Тому так «тормозили» звернення.
Справа, яка почалась з газетної публікації в «33-му» про таємниче зникнення Клари Олександрової і про продаж її квартири за підозрілим дорученням, завершилась. Майже два роки газета «тримала руку на пульсі», знайомила читачів з усіма її етапами — починаючи із прохання Асоціації пенсіонерів Поділля допомогти розшукати зниклу самотню жінку і закінчуючи затриманням бандитів, слідством і судом.
Я була на фінальному етапі цієї справи — на суді над бандою. Слідство переконливо довело вину злочинців. У квітні 2005-го суд ухвалив їм вирок. Вже там було озвучено, що Наталя мала 4 стадію раку і тому через важку онкохворобу вже не могла ходити. Її окремо судила виїзна сесія у СІЗО Вінницької тюрми. Борис отримав довічне ув’язнення, бо був катом-убивцею. Наталя, хоч і організатор — 15 років, бо не вбивала. Шофер Вардені — 12 років. За гратами опинились і двоє «помічників» бандитів із правоохоронців. 15 років Наталя не відсиділа — померла. Ті, у кого строки покарання скінчились, вже вийшли з зони.
…Тепер, із відстані років, можемо стверджувати, що запорукою успіху у розкритті цих чотирьох страшних злочинів стала співпраця активістів, друзів загиблих, журналістів, слідчих, суддів і багатьох небайдужих людей. Якби її не було — напевне, не було б і розкриття цієї гучної кримінальної справи…
Ірина ЗОНОВА
Знайшли застреленим слідчого Валентина Дзьоня у власному кабінеті
Батьки не вірять у офіційну версію — самогубство. Це сталось 9 років тому, але й досі справа не доведена до кінця, бо у ній замішані високопосадовці правоохоронних органів.
Коли всі ЗМІ почали оприлюднювати версію самогубства, «33-й канал» разом із рідними піддав це критиці і назвав іншу версію: вбивство колегами.
Дев’ять років триває слідство у справі трагічно загиблого офіцера Валентина Дзьоня.
– 19 травня 2010 року о 17.30, наш син, молодий офіцер, став не самогубцем, а був закатований та застрелений колегами у своєму службовому кабінеті, — розповідає вкотре батько Валентина — Валентин Дзьонь, полковник-правоохоронець у відставці, який сам провів незалежне розслідування справи сина.
– Посадовці правоохоронних органів області та м. Вінниці відразу вирішили приховати правду злочину та злочинців – правоохоронців… Аби було не умисне вбивство слідчого, а «самогубство». Це все організовували, на мою думку, колишній начальник обласної міліції, його заступник зі слідства, прокурор області, його заступник, прокурор району та їхні підлеглі (батько називає їхні прізвища, однак до оголошення вироку ми не можемо їх через презумпцію невинності опублікувати — авт)… Вони вийшли «сухими з води»… Вже дев’ять років слідчий відділу прокуратури Вінницької області під керівництвом прокурора області Соколового не розслідує умисне убивство нашого сина Валентина та інші злочини у провадженні. Затягують слідство, аби виправдати безпосередніх підозрюваних у злочині — Максима Суслика, Володимира Кушніра та Ольгу Цвях. Я підозрюю, що саме ці особи завдали 23 тілесні ушкодження нашому сину. Розбили голову. Згодом Суслик зі своєї табельної зброї — пістолета «Макарова» — вистрелив у спину Валентину, — розповідають батьки та брат загиблого офіцера. – Так вони змушували сина фальшувати справу, за яку, ймовірно, було отримано хабар. Нашого сина покинули із важким пораненням у кабінеті стікати кров’ю. Аби не вижив. Лише за півгодини викликали «швидку медичну допомогу». Досі тиша. Дев’ять років!
Втім, вже відкриті кримінальні провадження щодо групи судово-медичних експертів та групи експертів-криміналістів, які злочинно приховали правду умисного вбивства нашого сина та брата Валентина. Тож правда завжди вище за брехню. Сподіваємось, що решта злочинців рано чи пізно теж отримає гідне покарання…
Ми, батьки та брат, не дозволимо зацікавленим слідчим закрити цю справу й повернемо заплямоване брехнею чесне ім’я й честь офіцера нашого Валентина, який до останніх хвилин життя виконував службовий обов’язок. Вічна пам’ять тобі, Валентине!
Анатолій МЕЛЬНИК
Ягуарівця Долінського убили на Донбасі п’ять років тому
5 травня виповнюється п’ять років із дня загибелі вінницького бійця спецпідрозділу «Ягуар» Національної гвардії України Віктора Долінського. Віктор загинув неподалік села Семенівки, поблизу Слов’янська, де у 2014 році українські нацгвардійці, десантники, бійці СБУ «Альфа» вступили у кривавий бій із вишколеними російськими професійними вбивцями, яких очолював відомий терорист Ігор Гіркін.
Українські воїни виграли цей бій, але важкою ціною. У бою геройськи загинули Віктор Долінський і двоє офіцерів СБУ «Альфи» — Олександр Аніщенко та Руслан Лужевський…
– Віктор народився 8 квітня 1980 року у селі Нижчий Ольчедаїв Могилів-Подільського району. Батьки працювали у колгоспі: мама — обліковцем у тракторній бригаді, батько — трактористом. Віктор спочатку навчався у школі в рідному селі, потім її закрили і дітей перевели до Кукавської школи. Закінчив Вище професійно-технічне училище № 11 у Вінниці.
До речі, нині на фасаді рідного училища встановлено на його честь меморіальну дошку. Віктор служив у «Ягуарі» багато років. Прийшов туди відразу після строкової служби у внутрішніх військах. Досвідчений боєць, добрий товариш, вірний сім’янин. Віктор 1 травня поїхав до зони антитерористичної операції. Батькам за фронт не сказав ні слова. Кажуть, що розраховував швидко повернутись додому… Згодом побратими Віктора згадували, що напередодні цього фатального бою він, завжди говіркий та веселий, був чомусь сумним, задумливим. Наче відчував погане, — згадують рідні й близькі загиблого. — Коли Вітю привезли додому у труні, то рідним на мить дозволили подивитись на нього. Тіло понівечене… Віктор був інструктором-гранатометником. Кажуть, що під час бою поруч із Віктором були бійці «Альфи», які згодом загинули. Вони вказували Віті, куди треба стріляти. Він готувався зробити постріл. Аж стався вибух! Мабуть, ворог влучив у сам гранатомет Віктора чи боєкомплект. Він загинув миттєво…
Віктора поховали у рідному селі. Тоді ж на похороні були і його побратими Віктор Ліпський та Валентин Білошкурський. Саме Віктор Ліпський ніс на жалобній процесії прапор України. А 29 травня обидва хлопці загинули у збитому терористами вертольоті генерала Кульчицького біля гори Карачун.
14 липня цього року Віктор Долінський із дружиною Ольгою мали б святкувати 18 років подружнього життя. Удвох разом виховали сина Валентина — точну копію тата зовні, а ще за характером та цілеспрямованістю. Нині хлопчик закінчує 11-й клас.
Батьки, рідні й близькі Віктора Долінського, особливо мама, досі важко переживають його смерть. Щиро вдячні за підтримку усім своїм колегам, друзям, однополчанам Віктора, селищному голові Сутисок Леоніду Дідуху та усім, хто допомагав та допомагає родині.
Анатолій МЕЛЬНИК
