Їм було 20 і 28 років. Це сталося  на мосту через річку Сухий Торець на південній околиці міста Слов’янська, де колону українських військових було заблоковано цивільними особами та бойовиками. Під час проведення мирних переговорів з-за спин жінок і дітей терористи відкрили вогонь по наших військових. Загинуло двоє військовослужбовців Житомирської 95-ї аеромобільної бригади — старший солдат запасу 28-річний Сергій Панасюк із Коростишева і солдат військової служби за контрактом  20-річний Петро Коваленко із села Рахнівка, що на Вінниччині. Сергій Панасюк загинув від кулі снайпера, що поцілила десантникові в шию, а Петро Коваленко — від гранати «ВОГ» із підствольного гранатомета, що вибухнула в нього під ногами.  Ця  історія  про першого із Героїв Вінниччини, чиї життя обірвала ця проклята війна…

Петро Коваленко закрив собою сімох однополчан у Слов’янську.

Іменем рядового із села Рахнівка назвали вулицю, рідну школу і посмертно нагородили орденом «За Мужність»…

І  5 травня 5 років тому  вся Рахнівка, що під Гайсином на Вінниччині, прйишла в чорному від мала до велика і плакала за своїм Петьою…   Бо 2 травня на окраїні Слов’янська від рук терористів обірвалось його молоде життя, коли під час нападу загинули двоє десантників Житомирської 95-ї аеромобільної бригади. Сергію Панасюку із Житомирщини з-за живого щита із жінок та дітей російський снайпер поцілив у шию. А односельчанин великого поета Василя Стуса — Петро Коваленко своїм тілом закрив від вибуху ворожої гранати своїх друзів по службі… Від смертельних осколків Петра цього разу не врятував навіть його «щасливий» бронежилет, в якому тиждень тому застрягла куля сепаратиста. Рядовому — контрактнику із Гайсинщини — було всього 20…

— Петя все дитинство мріяв про армію, про подвиги і справжню чоловічу роботу, — розповів під час прощання однокласник Дмитро Савченко. — І ось його мрія збулась — він став десантником елітної частини! Йому заздрили всі хлопці, а дівчата заглядались як на завидного жениха… Ми весь час листувалися через «ВКонтакте», і буквально за тиждень до… Петя написав на своїй сторінці: «Пацани, мене врятував «бронік»… Ви не повірите, але в ньому застрягла справжня куля. Як все скінчиться — приїду, привезу цю кулю…» Ще за три години до загибелі він був у мережі, передавав привіти… Але приїхати йому не судилося. Третього числа подзвонили батькам із воєнкомату і коротко сказали: Петю вбили.

За тиждень до загибелі 20-річний Петро Коваленко написав на своїй сторінці у соцмережі: «Пацани, мене врятував «бронік»… Ви не повірите, але в ньому застрягла справжня куля. Як все скінчиться, — приїду, привезу цю кулю…»

Про трагічні події вечора 2 травня, коли одночасно на блокпосту під Слов’янськом загинули двоє десантників, розповів майор 95-ї аеромобільної бригади:

— Це був страшний вечір для всіх нас, коли ми прямо на очах втратили рядового Коваленка із Вінниччини та військовозобов’язаного Панасюка із Коростишева на Житомирщині, — зазначив представник військової частини Ілля Хоменко. — Все це сталось о 22.15, коли колону нашого першого батальйону із самого ранку до пізнього вечора блокували на мосту на північній околиці Слов’янська. Нас не пускали здебільшого жінки з іконами й дітьми… Давити їх чи стріляти в мирний «живий щит» наказу ніхто віддати не міг! І тут під прикриттям людей та першої темряви на нас напали! Бойовики стріляли з-за людей і кулею снайпера пострілом у шию було вбито старшого солдата Панасюка. Наш Петро загинув від гранати «ВОГ» із підствольного гранатомета, яка вибухнула в нього під ногами. Всю ударну силу та численні осколки він прийняв на себе і фактично закрив своїм тілом товаришів. Ці сім хлопців завдяки йому залишилися живими — отримали легкі поранення й контузії. Врятувати Петра ми вже не могли… Тіла з місця загибелі були доставлені до Харкова, а звідти автобусом авіаційного університету опівночі рядового Коваленка ми привезли додому. Мені сьогодні дуже тяжко дивитися в очі його рідним, бо повернути сина матері Тетяні й батькові Миколі, брата сестрі Христині уже ніхто не зможе… Петро загинув як герой.

Після годинного відспівування в сільському храмі святого Іоанна Богослова, на якому були присутні лише близькі рідні, генерал генштабу та однополчани, сумна жалобна процесія свого Героя несла на руках через всю Рахнівку. Ховали рядового Коваленка на центральній алеї місцевого цвинтаря поряд із найвідомішими уродженцями села.

— Цього весняного дня, коли все цвіте, милує око, співають пташки, ми проводжаємо в останню путь нашого героя, нашого воїна Петра, — не стримуючи сліз, звернулася до односельчан класний керівник Петра Коваленка. — Спочивай з миром, наш сину, брате, учню, щирий патріот і захисник! Ти загинув за всіх нас та Україну! Тебе забрала проклята куля в нікому не потрібній війні. (…) Не можу не згадати його випускного вальсу. Наші хлопці з дівчатами танцювали так, що очей було не відвести… Минуло всього три роки від того травневого вальсу, і ось ми стоїмо заплакані біля труни нашого сина й учня. Ми гордимось тобою, для нас і всієї країни — ти Герой! Невимовний біль та сум оповив усе наше село, Гайсинщину та Вінницький край! Нехай земля тобі буде пухом!

Петя, Петя… Я знала! Чого ж ти не сказав, що вас там повбивають… — заходилася плачем мама. А батько на прощання цілував сину побите осколками чоло, руки та ноги: «Золотий мій хлопчику! Ти ж обіцяв прийти з війни. А тебе привезли друзі в труні… Як же без тебе нам жити!

Після хвилини мовчання рядового Петра Миколайовича Коваленка під звуки Гімну України та прощальний залп з автоматів похоронили на центральній алеї сільського цвинтаря Рахнівки. Сільський голова села пообіцяв людям, що рідну вулицю та школу Петра буде названо іменем Героя. Цієї середи сесія обласної ради вирішить питання матеріальної допомоги родині загиблого солдата. А генерал-майор Микола Попільський заявив, що рядового Коваленка із Вінниччини як учасника бойових дій буде представлено Міністерством оборони посмертно до державної нагороди Герой України разом із Сергієм Панасюком із Коростишева.

Вічна пам’ять Героям…

– Я плакав над цим орденом сина «За звільнення Слов‘янська», як на похоронах Петі… Бо про нього і про нас не забувають добрі люди, волонтери і громада Слов’янська, — розповів Микола Коваленко, батько першого загиблого в АТО вінничанина – 20-річного десантника Петра Коваленка із Рахнівки Гайсинського району. – Так, це не державний, а волонтерський орден… Але він нам дорогий не менше, ніж той, «За мужність» III ступеня, який Петру дали посмертно 19 липня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України. Ця нагорода із коробкою цукерок прийшла по «Новій пошті»… Бо на місце загибелі Петра, де ми двічі встановлювали хрест, зможу поїхати, мабуть, у травні на роковини… Нагадаємо, що батьки Петра Коваленка — біженці з Абхазії. Вони, тікаючи від війни в 1992 році, оселилися в селі Василя Стуса — Рахнівці, де й народився Петро. Батьки працювали у місцевій школі, на якій нині дві меморіальні дошки від односельців – поету Василю Стусу та десантнику Петру Коваленку… 20-річний юнак служив старшим водієм БТР аеромобільно-десантного взводу 2-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, в/ч А0281 із Житомира. Загинув 2 травня 2014 року на околиці  Слов’янська під час блокування колони місцевими біля мосту через річку Сухий Торець. Вінничанин Петро Коваленко загинув від вибуху гранати «ВОГ» із підствольного гранатомета, яка розірвалася у нього під ногами. Всю ударну силу та численні осколки він прийняв на себе і фактично закрив своїм тілом сімох товаришів по службі, які дістали поранення і контузії. Від осколків Петра не врятував і його «щасливий» бронежилет, в якому за тиждень перед тим застрягла ворожа куля.

До речі,  Батьки Петра Коваленка — біженці з Абхазії. Тікаючи від війни, 1992 року вони оселилися в селі Рахнівка на Вінниччині, де й народився хлопець. Батьки працюють у місцевій школі, тато завгоспом, а мама кухарем. На подвір’ї школи стоїть пам’ятник уродженцю Рахнівки Василю Стусу. В рідній Рахнівці Петро закінчив 4 класи, потім перейшов на навчання до чечелівської школи у сусідньому селі, по закінченні якої 2009 року вступив до Вищого професійного училища № 11 м. Вінниці. Навчався в групі № 7 за спеціальністю «слюсар з ремонту автомобілів». По тому навчався у Вінницькому технічному коледжі на заочному відділені. Захоплювався спортом та рибальством. Хлопець з дитинства мріяв про армію. Восени 2013-го завершив строкову службу в Житомирській 95-ій десантній бригаді і залишився на військовій службі за контрактом…