Так, окупанти знищили Пеньківку та ряд сіл Літинського району у 1944 році. Місцеві мешканці кажуть, що у Пеньківці та околицях є ще багато недосліджених братських могил.

– Це німецька братська могила та поховання наших земляків у самому селі… У Пеньківці з липня 1941 року був досить жорсткий «новий порядок». Але масових розстрілів мирних людей окупанти не робили до Різдва І944 року. Тоді у селі Мізяків Вінницького району неподалік нас стояла пошарпана в боях німецька танкова дивізія, яку щойно вивели на ротацію. 6 січня, на Святий вечір, взвод німецьких саперів виїхав на розвідку до Пеньківки, — розповідає історик та вчитель сільської школи Іван Коломієць. — Неподалік колишньої старої школи радянські партизани на повороті дороги влаштували їм засідку. За словами селян, тоді партизани розстріляли та закидали гранатами німців. Навіть одна жінка тоді кидала гранати. Полишивши тіла вбитих ворогів, партизани відразу пішли. Але один чи двоє німців врятувались. Вони добрались до Мізякова й сповістили своїх про цей напад…

У Чорному лісі, що оточує села нашого, Вінницького, Калинівського районів, діяли два партизанські з’єднання — імені Леніна та Вінницьке з’єднання. Напад на саперів вчинили бійці з Вінницького з’єднання. Керівники радянського партизанського руху добре знали, що розлючені втратами німці мститимуться мирному населенню, але пішли на цей крок. Була директива очільника радянського партизанського руху в Україні Строкача: зробити так, «аби місцеве населення сповна відчуло жорстокість німецьких окупантів».

А ось бійці Української Повстанської Армії, які теж діяли у нас, завжди робили напади на ворога подалі від сіл, аби не піддавати небезпеці селян. Усім відоме спалене у 1943 році село Корюківка Чернігівської області. Його після партизанського нападу на німців німецькі та угорські вояки знищили разом із мешканцями.

Тоді загинуло близько 7000 людей. Схоже сталось й у Пеньківці.

– Німці не забарились із помстою. 7 січня до села прибув батальйон карателів. Десь 500 солдатів. Хапали усіх, хто був у хатах. Старих, малих, жінок, дітей. Зганяли до школи. Били, катували. Люди нічого не знали про обставини розстрілу, але німців це не зупинило. Згідно з архівними документами та спогадами очевидців, німці тоді розстріляли 64 пеньківчан — 49 чоловіків похилого віку, 12 жінок та трьох дітей – і спалили село. З 515 хат у Пеньківці вціліли лише вісім. Селяни, голі-босі, у суворий мороз, тікали до сусідніх сіл Новоселиці, Майдана – Супрунівського — нині це Підлісне, Супрунова, до Чорного лісу. Але був інший випадок. Люди згадували, що у одному підвалі німець побачив двох наляканих, заплаканих, маленьких дітей. Не зачепив їх та пішов собі далі. Різні були люди…

Тіла загиблих німців поховали у братській могилі. Неподалік школи, яку окупанти тоді спалили. Кажуть, що примушували одного сільського діда копати яму під могилу загиблим. Він категорично відмовився. То німці вбили його першим…

Іван Коломієць каже: жодної спроби запобігти розстрілу людей та спаленню сіл радянські партизани так і не зробили. Навіть після нападу 6 січня партизани не попередили мирних людей, що їм треба терміново покидати свої села.

– Це за даними офіційних документів. Хоча партизанські сили переважали карателів чи їм не поступались.

Партизани навіть не обстріляли, не налякали ворогів на під’їзді до Пеньківки. Лише «спостерігали». Радянська історіографія у післявоєнні часи широко писала про «зверства немецко-фашистских захватчиков». Але про передумови літинської трагедії мовчала. 8 січня вороги знищили пів-Підлісного та пів-Супрунова. Деякі свідки згадували, що у

цих селах німці не настільки лютували. Інколи спалювали замість хат людські хліви. Але розстріляли близько 30 людей, які потрапили «під гарячу руку». Після Супрунова німці збирались знищувати села Брусленів-ку, Брусленів. Але на під’їзді до Брусленівки у бій із карателями вступили бійці УПА з загону Батька — легендарного Омеляна Грабця з групи «УПА-Південь». Безпосередньо цим боєм керував командир повстанців Василь Левочко із бойовим псевдонімом Довбуш. Його сотня діяла у лісах у тому районі. Бійці УПА знищили міст через річку Згар, завадивши карателям дістатись цих сіл. Обстріляли ворожі машини. Німці, зазнавши втрат, відступили…

Бійці УПА діяли у нас з 1943 року. У групі «Південь» було чимало хлопців з Літинщини — тієї ж Пеньківки, Дашківець, Балина, Микулинців, Боркова та інш. Бійці УПА нападали на німецькі колонии, у 1943 році двічі знищили охоронників Літинської тюрми, заволоділи їхньою зброєю, звільнили звідти в’язнів. Головне, що бійці УПА ніколи не підставляли місцеве населення. На жаль, «оунівці» тоді не могли запобігти знищенню Пеньківки. Пізно дізнались за це жахіття, та й сили були нерівні. Але «оунівці» діяли у нас аж до визволення району від німців. Далі відступили до західних областей України — боротись вже із червоним режимом. Батько – Омелян Грабець загинув у бою з НКВСниками 10 червня 1944 року поблизу Микулинців. Точне місце його смерті досі невідоме. Довбуша, за неперевіреними даними, згодом заарештували радянські каральні органи.

Іван Коломієць з сумом констатує: таємниця могил у Пеньківці досі прихована.

– Більше 400 наших земляків загинули на фронтах Другої світової війни. Додамо ще 64 жертви кривавого Різдва 1944 року. А місце німецької братської могили вже поросло землею-травою… Мені розповідали, що після війни там знаходили ліхтарики, бляхи від солдатських пасків. Імена загиблих німців досі невідомі. Раніше Пеньківку відвідували представники німецького посольства. Дивились місце поховання, спілкувались із селянами. Згодом ще один німецький дослідник теж цікавився похованням. Розповідав, що його родич тоді служив у німецькій армії та загинув тут. Хотів дізнатись долю свого пращура… Однак поки все призупинилось.

Досі невідомо, скільки загинуло у рідних краях бійців УПА з Літинщини… Думаю, що тут, у Чорному лісі, є ще не одна братська могила. Звісно, варто було б їх дослідити…