Вже старшим дідусь розпитував людей, які повернулися з фронту, чи ніхто не бачив тата. Казали, що бачили пораненого, десь біля села Кринички Кіровоградської області. Він багато писав у різні пошукові інстанції, проте позитивної відповіді не було. Минув час, дідусь виріс, одружився з моєю бабусею Мілою, вони виховали своїх дітей і тепер тішаться онуками. Але думка про батька не покидала його, а мамині слова додавали віри в те, що батько все-таки прийде на Різдво.

А не так давно мій тато випадково знайшов сайт obdmemorial, на якому містилась інформація про загиблих на території Німеччини. Звісно, ми вирішили перевірити, чи немає там даних про нашого прадіда. І знайшли! Знайшли нашого прадідуся — Турчинського Івана Устимовича. У 1942 р. він не загинув, а разом з 40 000 інших солдатів був взятий у полон німецькими окупантами під час важких оборонних боїв під Старим Осколом (нині Білгородська область, Росія).

П’ять років тому під час подорожі до Берліна я твердо вирішила, що маю відвідати могилу прадідуся. Ідея настільки захопила мене, що думки про те, як саме я дістануся до пункту призначення та які труднощі мене можуть спіткати, залишилися десь осторонь.

Маленький двоповерховий будинок, плити з іменами загиблих, квіти…це і був меморіал Цайтхайн. Зайшовши всередину, перше, що побачила, це фото прадідуся на екрані комп’ютера! Для мене це означало лише одне — мій прадідусь чекав на мене.

На території міста Цайтхайн знаходиться чотири кладовища. Під час війни там загинуло близько 30 000 тисяч військовополонених. Вражає, що хоча пройшло вже більше 70-ти років після сумнозвісних подій, трава на кладовищах досі не росте, енергетика місця важка, і сльози навертаються самі…

У травні цього року дідусь зібрався з силами, аби поїхати на могилу батька. Закордонний паспорт отримано, квитки придбано, майже три години — і ми в Німеччині. У країні, яка свідомо визнала помилку пращурів, яка кається до теперішнього моменту, береже історію і не переписує в іншому світлі. У державі, де молоде покоління виховується свідомо, із урахуванням помилок історії.

Приїхавши до міста Цайтхайн, де знаходиться меморіал, ми відвідали кладовище та вшанували пам’ять тих, хто не повернувся додому. Далі була урочиста частина з нагоди 74-ї річниці звільнення концтабору радянськими солдатами. Серед представників з різних країн (Франція, !талія, Росія) було дуже мало прямих нащадків військовополонених. І моєму дідусеві надали слово як одному з них. Уся родина хвилювалася, ми не могли зупинити сліз. Дідусь тримався гідно, сказав дуже щирі слова. Він залишився двотижневим немовлям без батька і приїхав на могилу вже сивочолим дідусем. Здавалося б, стільки часу пройшло від тих подій, а від промови дідуся плакали всі присутні. Після виступу до дідуся підходили люди і дякували. А він просто був щасливий, що зміг побувати на могилі батька.

Олександра Ліцька