Ця новина викликала справжній ажіотаж у соцмережах, а наш кореспондент поцікавився історією появи легендарного маршруту.

…У 80-ті роки добути квитки в Москву було дуже важко, особливо в «сезон відпусток». Вони попередньо починали продаватися за 45 днів. Але основну масу вінничан забирав із собою в Москву саме фірмовий «Вінниця». Склад мав своє стилізоване забарвлення: ніжно-салатові кольори бортів і темно-зелений верх вагонів. Сам поїзд недарма вважався фірмовим: всередині був чистим і затишним, незалежно від класу вагона. Проїзд від 12 рублів в плацкарті до 25 рублів у м’якому вагоні.

Раніше, за радянських часів, продукти якраз везли не в Москву, а звідти. Із відрядження чи просто гості столиці везли до Вінниці валізи з дефіцитними бананами, апельсинами-мандаринами і лимонами. У 90-ті роки поїзд уже втратив свої фірмове забарвлення і стиль. Щоденні завантаження ящиками з товаром зробили його таким собі пасажирсько-вантажним потягом.

– Вперше ми з чоловіком скористались цим поїздом до Росії у 1995 році. Тоді довелось покинути роботу вчителя, аби прогодувати двох дітей. Взяли у батьків у Барському районі чотири ящички яблук! Потяг був таким великим, що не вміщався на пероні, — пригадує Ірина Коломієць зі Жмеринки. — Сотні людей у пошуках грошей везли туди помідори, масло, горіхи, а найкраще заробляли на м’ясі. Відвозив і привозив назад цей поїзд і трудяг, які шукали хоч якусь роботу, нехай хоч і в Москві: це і будівельники, і няні для дітей, і працівники на нафтових і газових родовищах Росії. Десь о десятій ранку ми прибували у Москву, до обіду спродувались й під вечір назад. Часто ставали жертвами рекету, але жінок рідко чіпали. Щотижня робили по дві-три ходки.

Вінничанин Іван Супряга, який довгий час досліджує історію української залізниці, теж поділився нами своїми спогадами про потяг «Жмеринка-Москва».

– Свого часу був причіпний вагон «Гайворон-Москва» у складі поїзда «Жмеринка-Москва», яким масово приїжджали до Райгорода (в Немирівському районі) відпочивати навіть з Росії. Я чув розповідь про відпочивальників з Новосибірської області, які ним їздили. Тоді про пороги Південного Бугу знали далеко за межами Вінниччини!

А підстаканники для чаю в поїзді були з вигравійованим Кремлем, — каже Іван Супряга. – У 2006-2007 роках поїзд був щоденним.

Звичайно, принизливо для України, коли її потяги ходять до країни-агресора, яка перша розпочала війну проти України.

Втім, це жодним чином не значить, що я зневажаю людей, у яких є родичі в Росії та які користувалися цим потягом. Я пропонував би цим людям підготувати колективне звернення у Федеральну пасажирську компанію ОАО РЖД, і щоб вона почала призначати свої російські потяги до нас. Крім того, я вже створив петицію, аби розглянули можливість запуску маршруту потяга «Жмеринка — Хелм» складом вагонів скасованого поїзда «Жмеринка — Москва». Таким чином можна забезпечити працею десятки жмеринських провідників після відміни московського поїзда.

До редакції газети надходять листи читачів, і думки поділились навпіл. Одні підтримують скасування потягів до ворожої держави, інші ж висловлюють незадоволення.

– Наші керманичі втрачають глузд, і багато людей через цю політичну дурість забули про просту людяність. Патріотом своєї країни потрібно бути душею та тілом. І якщо Путін та його оточення воює з нами, це не означає, що всі росіяни погані, вони також страждають від цього ненормального. Хіба ми винні, що у пошуках достойного життя і можливості забезпечити своїх дітей змушені їздити на роботу в Москву та інші міста? Чому тут не створять умови, аби залишались і заробляли непогані гроші?! — вважає Петро Вознюк із Калинівки.

А ось Тетяна Кошова з Хмільника має зовсім іншу позицію.

– Усі прихильники поїздів до Москви, пригадайте, як в 30-х трупи померлих з голоду валялись уздовж залізничних колій, вокзалів та станцій… поруч із ешелонами із зерном. А після Голодомору етапами відправляли спершу до застінків та тюрем рашки селян та розкуркулених — цвіт українського хліборобства… А потім усіх — інженерів, вчителів, інтелегентів, військових, чоловіків, жінок, дітей.

З Москви — один шлях, у радянські концтабори, звідки вертались одиниці. Мій син вже три роки захищає наш мир та спокій на передовій, і як я йому буду дивитись у вічі, якщо сяду та поїду до окупанта, який вбиває його братів та сестер? І не треба прикриватись заробітками, бо роботи в Україні багато, всі трамваї завішані оголошеннями, будують заводи іноземці, чому б не робити. А якщо вже хочеться за кордон – їдьте до Польщі, Німеччини, Чехії. Там і зарплати вищі, і совість не буде мучити!

Додамо, що за останні кілька років до Москви через Вінниччину скасували три потяги – із Ковеля, Ужгорода та Івано-Франківська. Залишились рейси із Хмельницького, Одеси, Львова та Кишинева.

Віра Малафей