Моєму дідусеві Анатолію було два тижні, коли його тато Іван пішов на війну. Він добре пам’ятає, як здригалися плечі мами, коли у 1942 отримали повідомлення, що Турчинський Іван Устимович пропав безвісти. Документ отримано, проте мама завжди просила вірити і молитись, і тоді тато обов`язково прийде, лише трохи згодом, можливо, на Різдво. Він молився, щиро вірив і чекав. Які ж то були важкі роки… Найкращі квіти, які росли у дворі родина носила до пам`ятника загиблим односельчанам, де було надруковане прізвище і батька. Вже старшим дідусь розпитував людей, які повернулися з фронту, чи ніхто не бачив тата. Казали, що бачили пораненого, десь біля села Кринички Кіровоградськоі області. Він багато писав в різні пошукові інстанції, проте позитивної відповіді не було. Час невпинно летів не дочекалися ніяких відомостей ні мама, ні сестра, ні родичі. Пропав безвісти Іван-сирота, як називали його в селі. Пройшов час, дідусь виріс, одружився з моєю бабусею Мілою, вони виховали своїх дітей і тепер тішаться онуками. Але думка про батька не покидала його, а мамині слова додавали віри в те, що батько все-таки прийде на Різдво.

На сьогодні вже відомо багато фактів про страшні часи 1941-1945 рр. Було розсекречено чимало інформації. І от за випадком долі мій тато знайшов сайт obdmemorial, на якому містилась інформація про загиблих на території Німеччини. Звісно, ми вирішили перевірити, чи немає там даних про нашого прадіда. І знайшли. Знайшли нашого прадідуся – Турчинського Івана Устимовича. У 1942 він не загинув, а разом з 40 000 інших солдатів був взятий у полон німецькими окупантами під час важких оборонних боїв під Старим Осколом (нині Білгородська область, Росія). Складно сказати це співпадіння, доля чи відповідь на молитви, але наші пошуки увінчалися успіхом саме у передріздвяний період… Файл, який міститься на сайті складається з фото, відбитку пальця, опису фізичних характеристик, інформації про сім’ю та шлях до концтабору.

П’ять років тому під час подорожі до Берліну я твердо вирішила, що маю відвідати могилу прадідуся. Ідея настільки захопила мене, що думки про те, як саме я дістануся до пункту призначення та які труднощі мене можуть спіткати, залишилися десь осторонь. А між тим, шлях виявився непростим. Через мовний бар’єр було складно порозумітися з місцевими, переклавши на німецьку слово меморіал і дякуючи міміці та жестам, дорогу було знайдено.

Маленький двоповерховий будинок, плити з іменами загиблих, квіти…це і був меморіал Цайтхайн. Мене зустріли привітні працівники. Зайшовши в середину, перше, що побачила це фото прадідуся на екрані комп’ютера. Для мене це означало лише одне – мій прадідусь чекав на мене. Емоції переповнювали, хоча вже пройшло чимало років, і я ніколи не знала людину. Але сльози лилися від щастя і смутку водночас.

На території міста Цайтхайн знаходиться чотири кладовища. Під час війни там загинуло близько 30 000 тисяч військовополонених. Вражає, що хоча пройшло вже більше 70 ти років після сумнозвісних подій, трава на кладовищах досі не росте, енергетика місця важка, і сльози навертаються самі.

У травні цього року дідусь зібрався з силами аби поїхати на могилу батька. Рішення було непростим для всієї родини через переживання щодо стану здоров’я, вік, відсутність досвіду літати і, найголовніше, емоційний стан. Та бажання перемогло. Закордонний паспорт отримано, квитки придбано, майже три години, і ми в Німеччині. У країні, яка свідомо визнала помилку пращурів, яка кається до теперішнього моменту, береже історію і не переписує в іншому світлі. У державі, де молоде покоління виховується свідомо, із урахуванням помилок історії.

Приїхавши до міста Цайтхан, де знаходиться меморіал, ми відвідали кладовище та вшанували пам`ять тих, хто не повернувся додому. Далі була урочиста частина з нагоди 74-ї річниці звільнення концтабору радянськими солдатами. Серед представників з різних країн (Франція, Італія, Росія) було дуже мало прямих нащадків військовополонених. І моєму дідусеві надали слово як одному з них. Уся родина хвилювалася, ми не могли зупинити сліз. Дідусь тримався гідно, сказав дуже щирі слова. Він залишився двотижневим немовлям без батька і приїхав на могилу вже сивоволосим дідусем. Здавалося б, стільки часу пройшло від тих подій, а від промови дідуся плакали всі присутні. Скільки довелось пережити їм, скільки сил докласти, аби зараз ми мали можливисть бути присутніми на цій землі і берегти пам’ять про наших героїв. Після виступу до дідуся підходили люди і дякували. А він просто був щасливий, що зміг побувати на могилі батька. І нехай вже пройшло багато років, хочеться вірити, що такі поїздки, вшанування пам’яті бачать ті, хто відчайдушно нас захищав. У такі моменти приходить усвідомлення, наскільки ж величезною є ціна миру.

Шануймо історію, і нехай буде мир на всій землі!

Тетяна Мартинюк