Підполковник Сергій Протопіш родом із Маріуполя. Для нього звільнення рідного міста було особливо важливим.
– Я народився в Маріуполі і до 10 років там жив. А потім переїхали у Вінницю. Щоб видворити ворога з міста, нас довго готували. Була чітко спланована операція. «Азов» йшов штурмом, а ми прикривали тили та фланги. Бій був складним насамперед тому, що відбувався в самому місті. Одне із головних завдань – уберегти місцевих. Тому було створено дві окремих групи, завданням яких було евакуювати цивільних, щоб ніхто не постраждав. Командир чітко дав вказівку: не сполохати людей, вони вже й так два місяці жили в страху ДНРівців. Ми мали переконати , що хочемо їх захистити і повернути територію України, – згадує той вирішальний день заступник командира патрульного батальйону в/ч 3008 Сергій Протопіш.
– А де відбувався основний бій?
– Безпосередньо біля облдержадміністрації. Сама будівля була повністю оточена. З одного боку заходив батальйон «Азов», з другого – «Дніпро», а ми їх прикривали, як другий ешелон, хоч і на відстані 30 м від штурмовиків. Подавали боєприпаси, навіть свої магазини, бо бій був на стільки запеклим, що не було можливості перезарядитися. Але до вечора 13 червня місто вже було звільнено. Кого з сепарів та кремлівських ставлеників не зачистили, той сам втік…
– Чи були втрати серед вінницьких нацгвардійців?
– Завдяки нашому командуванню, ми вийшли без бойових втрат, а серед азовців були поранені та загиблі. Багато з них йшли на голому патріотизмі та ентузіазмі, бо ще воювати тоді не вміли. На відмінну від добровольців, нас встигли підготувати – пересуватися у бою, прикривати один одного. Дехто злився, що нас між службами ганяли – 4 годину відпочинку і тренування. Але це дало свої результаті у бою, ми працювали як один злагоджений механізм, багато чого виконувалося уже на автоматі. Тому нас як зайшло 110 бійців воєнного резерву, так у повному складі і вийшли з бою.
– Після визволення Маріуполя вінницькі нацгвардійці там ще довго залишалися?
– Ми зайняли блок-пости і почали там нести службу. Саме на блок-посту нам вдалося затримати одного із главарів банди Чечена, його праву руку Лєвіна. Він один із колишніх донецьких беркутівців, які зрадили Україну. Про усіх, хто із силовиків перейшов на бік Росії, ми знали. На жаль, не мало таких у наших рядах, навіть серед моїх одногрупників. Разом навчалися у Хмельницькій академії прикордонних військ України. Здавалося б, однакову освіту отримали у тих же викладачів, які вчили нас, що на світі є три святині, які ми не маємо права зраджувати – матір, батьківщина і присяга. Але чомусь деякі мої одногрупники про це забули і одні ще в Криму перейшли на сторону ворога, інші вже під час окупації Донбасу.
А на Лєвіна ретельно готувалося орієнтування і ми його «взяли» на виїзді з міста. За його затримання мені дали «підполковника».
– Ви довгий час залишалися в Маріуполі, як місцеві до вас ставилися?
– Зайшов у Маріуполь одразу після Луганського аеропорту 10 червня, а виїхав звідти аж у жовтні. Більшу частину наших – близько 600 бійців кинули на Луганський напрямок. А інші залишалися в Маріуполі аж поки туди не прибув наш вінницький 9-ий тереторіальний батальйон.
Про місцевих людей тільки найкращої думки. Я був командиром 14-го блок-посту – це виїзд із Маріуполя в сторону Новоазовска. То нам місцеві і їсти приносили, і допомагали укріплювати протитанкові позиції. Завдяки їм у нас кріпость була, нас не реально було звідти вибити.
Маріуполь завжди був проукраїнським містом. Але зараз через цей Керченський міст заблокована робота порту і деяких заводів. Людям робота потрібна, тоді там все буде добре!
Проходив строкову службу коли Протопіш був ще старшим лейтенантом. Можу сказати що на той час це був найадекватніший офіцер патрульного батальйону.