Цю історію залюбки описав би Тургенєв у своїх «Нотатках мисливця». Але, як каже приказка, усі анекдоти народжені життям…
Я простий любитель відпочинку на природі, полювання. Коли з рушницею, коли з фотоапаратом. Але в більшості — просто погуляти на свіжому повітрі, відпочити душею та серцем від роботи. І ось гуляю я якось берегом улюбленого озера. Саме мисливський сезон у розпалі. Але там тихо. Може, усі мисливці поїхали вже чи відпочивають. І ось я примітив зграйку качок на воді. Думаю, добра справа — зараз побачу, що вийде — чи фотопостріл, чи просто подивлюсь, чи, може, у вправності стрільби себе перевірю. Починаю крастись в очереті. Рушниця наготові. Цього разу вирішив спробувати мисливську удачу.
І ось качки мене помічають та зриваються у повітря. Я здіймаю рушницю. Але щойно зібрався вистрелити, як хтось з кущів кричить:
— Ти чого?
Я, нічого не розуміючи, у відповідь:
— А ти чого?
А качки вже далеко на небосхилі…
— Тут зайнято?
— Як зайнято, як я тебе не бачу?
— Бо я ж у засідці.
— Ну добре, вибач, але я ж не хотів псувати тобі полювання. Та виходь вже, поговоримо.
Але щось у цього мисливця голос дуже тоненький… Ну, думаю, може, юнак якийсь. І ось з комишів вилазить у повному спорядженні, чоботи по коліно, камуфляж, патронташ, кепка на голові… красуня! Німфа чи точно міфічна Діана-мисливиця зі стародавніх легенд Греції…
Німа сцена… І далі запитання:
— То це ти тут мені заважаєш полювати?
Сміх, від якого, мабуть, здригнулись й озеро, й навколиці…
А далі була вже не одна вранішня та вечірня «зорька», й похідна каша у казані, й зорі на чистому небі, місяць й сонце, що сходить… Разом.
Хтось скаже — вигадки, фантазії? У житті такого не буває? Буває ще й не таке. Й наша молода родина мисливців та любителів відпочити на природі цьому доказ. Просто класик свого часу не зустрів таких, як ми. Тому й не писав ніколи за нас.
З повагою,
Віктор
