Тривога, біль, відчай зібрали жителів Моївки Чернівецького району 12 липня у офісі місцевого ТОВ “Моївський цукор”.
-Це наш крик душі! Моївська Голгофа продовжується! П’ятий рік стоїть цукрозавод, працювати ніде, село занепадає, молодь виїжджає, сім’ї розпадаються, будинки пустіють, люди залишаються без стажу і без пенсії! – з гіркотою заявляли моївчани. – Скільки праці вклали в завод, скільки здоров’я! А тепер ледве існуємо, на хліб не маємо! Хіба це не злочин, що у багатющій країні люди злиденні? Зараз кандидати у депутати мов пташечки співають, а потім що – п’ять років їх не побачимо? Хто врятує Моївку?
-Найкращий цукор був моївський! Коли у 2001-му завод закрили, ми не знали, як далі жити! Адже Моївка не комерційна, завод-годувальник наповнював її життям, давав людям роботу, тепло, світло, культуру… Тут працювали династії, подивіться, навіть на кладовищі на пам’ятниках поряд з фото покійного – зображення цукрозаводу, якому він віддав життя. Якщо завод виріжуть, ніщо вже не врятує село! Ми організували громадську охорону, поставили намети, днями і ночами палили вогнища, охороняли майно. Жили під заводськими стінами! – пригадував Микола Дейлик. – Так звані «підприємці» намагались вирізати метал, погрожували нам, наводили пістолети… Але громада і близько не підпустила цих горе-бізнесменів! Тоді про Моївку знала вся Україна!
-5 років завод стояв, мов привид серед села. Врешті прийшов інвестор Іван Мовчан, який зумів запустити недіючий цукрозавод. Уявіть, тільки провести газову трубу високого тиску із Томашполя за 28 км – це які витрати! Коли завод запрацював, коли машини подали перший “голос” – люди заплакали! Тоді усе село зібралося на урочисте відкриття, і в кожного були сльози на очах, – додав Анатолій Маліновський. – Та через шість років, у 2014-му, посеред сезону він раптом зупинився. Власники заявили про банкрутство. Почали вивозити цукор, але моївчани перекрили виїзд, залишки цукру забрали замість зарплати. Тонни буряків згнили в кагатах…
І знову народ піднявся на захист рідного підприємства. Створили ГО «Надія», охороняли майно. Активісти не раз їздили в область, шукали підтримки, просили відновити завод, писали у Київ. У 2017-му завод викупив Анатолій Дідик, який заснував ТОВ «Моївський цукор» і обіцяв запустити виробництво у 2019-му. На радощах моївчани організували суботник, безкоштовно розчистили дерева і кущі, які виросли на заводській території за 4 роки. Та чому не справдились їхні надії, що завод оживе, як птиця Фенікс?..

Читайте у наступному номері “33-го каналу”.