Від редакції. Ми продовжуємо співпрацю із поетами Вінниччини. Як і обіцяли, знайомимо вас із ще однією перлиною Поділля і України. Вірш «А ти мене ще й дотепер болиш…» став відомим українським романсом. Його виконує відомий вінницький бард Тетяна Скомаровська. Запрошуємо усіх поетів, чиї вірші просяться «у світ», надсилати їх на адресу редакції. Бо коли говорять поети — мовчать гармати. Миру вашому дому та Україні.

Ірина Федорчук — поет, прозаїк, публіцист, член Національної спілки журналістів України, керівник літературно-мистецького об’єднання «Імпреза», автор поетичної збірки «Хочеться дощу» (2018 р.)

Народилася 22.06.1970 р. у м. Тетіїв на Київщині. Вищу освіту здобула у Вінницькому державному педагогічному інституті. За фахом — учитель української мови і літератури. Працювала у школах №30 і №35 м. Вінниці, упродовж півтора десятка років очолювала редакцію часопису «Педагог» Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського.

Вона така маленька і проста

Така звичайна й незвичайна жінка,
Але пройшли-промчалися літа,
І хоч немає зморшок при вустах,
На скронях узялася павутинка.
Вона живе у світі цім давно.
На кого схожа? Трішечки на Єву.
Хотіла мати туфлі кришталеві,
Та не була ніколи в королевах
Й такою вже не стане все одно.
Летіти починає перший сніг,
А жінка носить платтячка квітчасті,
Собі щось дозволяє, хоч нечасто,
Як дівчинка, ще вірує у щастя
І марить ним… Звичайно ж, уві сні.
Ніхто не знає, скільки зим і літ
Відміряно було тій жінці зроду,
Коли, мов річка, сплине її врода,
Журба-печаль коли відколобродить…
Тоді, як відірветься від землі?
А поки що хай плаття у квітки,
Хай задля радості якісь разки намиста,
Щоб тільки настрій світло-променистий,
Аби хотілось мчати знову містом,
Допоки дух бадьорий і легкий.

А ти мені ще й дотепер болиш…

Хоч я не зву, у сни приходиш досі.
Прошу тебе: облиш мене, облиш…
Минає літо. На порозі осінь.
Ніхто нам нашу весну не верне:
Вона собі стекла, мов талі води.
Прости мене і відпусти мене
На всі вітри, на всі чотири броди…
Між нами кілометрів тисячі,
Між нами літ і відстаней чимало,
Та щось в душі ще й дотепер ячить.
І що б воно? Якби ж я тільки знала…
Не віриться. Це ж так було давно.
Повторюю: «Усе! Я відболіла»,
А ти вертаєш знов і знов, і знов,
Несеш букет розкішних білих лілій.
Ідеш, та закоротка, певно, ніч.
Видіння вранці, мов роса, щезає.
А я б спитати хтіла віч-на-віч,
Чи в сни твої навідуюсь навзаєм.

Ми ніхто? Ми для них тільки м’ясо гарматне?

Знову кров, знову вiйни… І множаться сльози й хрести…
Нам з тобою, друзяко, в строю треба стійко триматись,
Уперед, крок за кроком іти до своєї мети.
Вільнодyхі як птахи: приходять у світ не рабами,
В їхніх душах, мов вітер, шаліє жагyчий нестрuм,
І нуртує в аортах нескoрена збyрена пам’ять,
Що клекоче, кричить: — Не здавайся! Борися! Живи!
Їхній лет — висота. Розсівається рясно насіння,
І воно неодмінно до сонця дорогу проб’є
В перемоги ім’я, во грядуще, у наше з тобою спасіння,
Аби всім довестu, що ми люди: були на землі цій і є.
От-от — і дощ розправить руки-крила,
Аби почати тихий вокалiз,
І музика його зійде над рiллі,
Понад луги, над річку, сад і ліс…
Зело вже чує щонайменшу ноту,
Її усім своїм єством вбере.
Чарівну гру кульбаби зірка всотує,
Що впала у траву поміж дерев.

ЄВА

Уже в садках антoнівка доспіла…
Ти чуєш, Єво, жінко із жінок?
Одного дня прийшла у світ цей білий…
Якби не ти, він зник би вже давно.
Ослyхалась, відважилась на злочин…
Була в раю — ні горя, ні тривог,
А на землі ридатимеш щоночі,
Втирати жінці сльози буде Бог.
Бо ж яблуко те — прuтча во язuцех,
Така собі бувaльщина стара.
Тобі так часто сад Едемський сниться.
Де був початок твій, але не крах.
Живеш і маєш: дім, робота, діти,
Аби пишався любий чоловік.
За всім ти, жінко, мусиш додивитись,
Усе носити мусиш в голові.
Але ж хіба воно тобі уперше?
Упораєшся, зможеш, дочовпeш…
У послужнoму списку купа звершень.
А скільки ще очікує тебе!
Ти надто мужня і така чуттєва,
За сотні літ нестриму жар не зник…
Сядь, відпочинь, спинися, мила Єво,
І пахощі антoнівки вдихни.