Страшна авіакатастрофа сталась 58 років тому в Калинівському районі. Військовий літак, який сідав на аеродром біля міста, пролетів повз злітну смугу та врізався у машину з людьми з села Писарівки, які саме їхали до районного центру… Загинуло шість людей. Але обставини та причини трагедії досі невідомі для загалу…

Наталя Кухар з Писарівки — єдина очевидиця трагедії, яка дожила до наших днів… Тоді, у 1961 році, вона 16-річною дівчиною після закінчення школи-восьмирічки працювала обліковцем на тваринницькій фермі місцевого колгоспу.

— 10 травня ми їхали до Калинівки на зліт тваринників. Було наше професійне свято. Ми були святково вдягнені до урочистостей, що мали відбутись у клубі машзаводу. 18 людей їхали вантажівкою ЗІС чи ГАЗ. Сиділи у кузові у три ряди на лавочках, а кому не вистачило місця — на дні кузова. В основному неодружені та незаміжні хлопці й дівчата. Cпівали: «За селом зашуміло, загуло»! До Калинівки було зовсім недалеко. І ось страшне ревіння… Я отямилась у калинівській лікарні. Здивувалась — щойно їхали, а тут якісь люди в білому, — згадує жінка. — Згодом я дізналась, що військовий літак, що йшов на посадку, врізався у нашу машину. Вдарив нас крилом… Шофера Сергія Шинкаренка та юнака Васю Гаха, який сидів поруч із ним у кабіні, порубало на шматки. Загинули усі люди, які сиділи у першому ряду. Загинув старший брат Василя Гаха Павло. Всього загинуло шість людей — крім водія та братів Гахів, ще Марфа Балко, Ганна Коваль, Марія Розумович. Решта людей отримали важкі травми та каліцтва. Мені розрубало суглоби на руці та нозі. У 16 років я стала інвалідом 2 групи, бо на роботу вже не могла вийти. Люди усе життя без рук, без ніг, на паличках та милицях шкандибали…

— Моїй бабусі Маврі Колісник тоді було 44 роки. Вона працювала дояркою. Теж тоді їхала з земляками. Її викинуло з кузова на дорогу. Вона отримала важкі переломи ноги. Десь рік лікувалась… На жаль, про трагедію вона майже нічого не розповідала, — згадує й Тетяна Ференець. — Після трагедії бабусі призначили пенсію 33 рублі. Вона прожила до 83 років.

Трагічною була доля й двох братів Гахів — Павла та Василя…

— Це мої рідні дядьки. Їхній старший брат Василь загинув на Другій світовій війні. А мама народила ще двох синів. Одного знову назвала Василем у честь найстаршого покійного сина. Тоді дядько Павло сидів позаду. А попереду мій сусід дід Борис. Павло попросив дідуся пересісти назад — сам хотів їхати поруч із молоддю та співати. Тож дядько Борис вижив у цій трагедії. Мій дядько вберіг йому життя… Згодом на місці аварії ще знаходили людські речі та навіть фрагменти понівечених тіл.

— Страшний крик стояв тоді Писарівкою. Горе завітало чи не до кожної хати, — згадує Михайло Гах. — Страшний похорон під затяжним холодним дощем, куди з’їхались тисячі людей. Загиблих поховали поруч у одному секторі сільського кладовища. Люди завжди вшановували їхню пам’ять. У 2011 році, на 50-і роковини трагедії, там встановили скромний монумент. А от держава після трагедії нічим нам не допомогла. Лише у колгоспі дали продукти на похорон…

Знаю, що наші люди взагалі тоді їхали двома автівками. Люди у другій вантажівці не постраждали. Буцімто ще одна наша жінка теж мала їхати у першому автомобілі. Але вона годувала маленьку дитину, тож затрималась вдома. Не встигла на перше авто. Тож сіла до другої вантажівки й не потрапила під удар літака.

Навіть за майже 60 років з дня трагедії сільські люди не знають нічого про її причини та обставини. У Радянському Союзі існувало суворе табу на оприлюднення подробиць надзвичайних ситуацій, злочинів, катастроф. Тим більше, із загибеллю людей… Тож навіть селяни, чиї рідні вижили під час трагедії, кажуть — про неї ті завжди воліли мовчати та майже нічого не згадували…

— Колись ми питали сільського дільничного інспектора про розслідування, але він лише відмахнувся. Я чула, що це був випробувальний політ. Буцімто пілот мав приземлятись з боку Калинівки, але на аеродромі йому не дозволили посадку. Тож він намагався сісти на злітну смугу вже з іншого боку — з боку сіл Дружелюбівки, Дружного тощо. Але проїхав на великій швидкості злітну смугу, вилетів на калинівську трасу, де врізався у нас та у дерева, — каже Наталя Кухар. — Чули навіть, що згодом маршал авіації Олександр Покришкін нагородив льотчика за порятунок цінної бойової машини! (У 1961 році ас Олександр Покришкін був заступником командувача Київського військового округу з військ Протиповітряної оборони та командувачем 8-ї окремої армії ППО, що дислокувалась в Україні — авт.) А про простих людей досі тиша. Бо з мене ще за радянських часів взагалі зняли групу інвалідності та пенсію… Скільки я не зверталась — марно.

— А я ось, навпаки, знаю, що льотчик після трагедії відвідував Писарівку. Ставав на коліна перед рідними й близькими загиблих. Просив вибачення, каявся… Тож мої рідні й пробачили. Так, ця трагедія — страшний казус. Вже після зняття секретності льотчик виступав по телебаченню, що знову хоче приїхати до села, поспілкуватись із людьми, прийти на могили, — зазначає Михайло Гах. — На жаль, дані пілота невідомі. Це було більше десяти років тому. Але досі до Писарівки ніхто не приїхав. Ми не знаємо, що це був за літак. Мабуть, винищувач МіГ-15 чи 17. Я чув, що тоді були якісь надсекретні військові навчання. Можливо, інформація зберігалась у радянських військових архівах чи архівах КДБ. Однак, мабуть, її або знищили у 1991 році після здобуття Україною незалежності, або тоді ж вивезли до Москви.

Нинішні українські військові авіатори теж розводять руками. Кажуть — нічого не чули про цю трагедію. Голова Калинівської райради Василь Поліщук пояснює, що теж не зміг дізнатись жодної офіційної інформації. Усе під грифом «Секретно»…

Сільські люди, рідні й близькі загиблих та громадськість просять відгукнутись колишніх військових, істориків, тих, хто може володіти хоча б маленькою інформацією стосовно обставин трагедії. Тим більше, що у військовій частині, що дислокувалась під Калинівкою, могли тоді служити й наші земляки. Кажуть — навіть декілька слів можуть пролити світло у повній темряві замовчування…

До речі, той самий військовий аеродром функціонує донині. Це було колишнє летовище 43-ї ракетної армії, а нині вже Національної гвардії України.