Вінницький поет, учитель, літератор, автор проникливих поетичних збірок і щира людина… Олександр Самаруха розповів про свій творчий шлях, життєві цінності та патріотизм, про те, що надихає його творити.

…Подільський письменник не лише створює сам, але й вчить нестримне покоління-Z креативно мислити і писати власні поетичні твори. Чи справді сумлінним є сучасне покоління? Де шукати натхнення?

– Олександре Вікторовичу, як поезія прийшла у ваше життя?

– Вона не прийшла, вона, мабуть, просто була. Ще в дитинстві почали з’являтися перші невинні рядки, які я навіть не записував. Наприклад, коли потрібно було привітати дівчину з днем народження, я вирішив написати для неї просто щось гарне. У мене ніколи не виникало проблем з римуванням. До речі, на першому курсі філологічного факультету у нас було завдання: написати відгук про візит на виставку картин. І ось я написав саме поезію. Викладачка тоді запитала, чи я не друкуюся… І з того все почалося.

– Були у вашому житті випадки, коли доводилося мимоволі писати, вимушено «викликати» Музу?

– Не було. Для мене не існує словосполучення «натхнення мимоволі». Воно, себто натхнення, живе у мені. Хоча, звісно, все залежить від обставин. Одного разу мені треба було дуже швидко написати щось для моєї учениці на конкурс художнього читання. І тоді на світ з’явився вірш «Вишиванка». Я написав його за годину. Саме тоді зрозумів, про що йдеться, коли люди стверджують, що щось по-справжньому цінне народжується у стресових ситуаціях.

– Якщо не секрет, хто є вашою Музою?

– Важко сказати (усміхається). Для мене Муза, напевно, втілена у дружині. Завжди, коли дивлюся на неї, відчуваю, що зароджується в душі бажання творити. І це надзвичайно!

– Як ви ставитеся до творів сучасних постмодерністів та різних неординарних форм поезії?

– Дуже позитивно. Сам щось подібне створюю: різні акровірші, верлібри, брахіколони. Чому б і ні? Якщо все поєднано вдало та гармонійно, то це чудово. Адже головне не форма, а зміст.

– Яка, на ваш погляд, головна мета сучасної літератури і літераторів?

– Почнемо з того, що сучасна література дещо відрізняється від тієї, до якої ми вже встигли звикнути. На жаль, на мою думку, головна мета сучасних літераторів (звичайно, не всіх) – комерціалізація, збагачення, створення чогось скандального. Принаймні ні для кого не секрет, що література покликана виховувати, розвивати людину, давати естетичну насолоду. Але, врешті-решт, варто розуміти, що яку б гарну книгу не створив письменник, якщо у нього немає коштів на її видання і подальше поширення, вона нікому не потрібна. Такі вже умови життя у сучасному світі.

– Якщо ви не проти, зробимо невеликий відступ від теми літератури до питання війни, адже цікавою є ваша думка стосовно подій на Сході України, ООС. Як ви гадаєте, чи зможе нинішня влада щось змінити?

– Я є патріотом України в прямому сенсі цього слова. Ще в березні 2014-го записався добровольцем, але, на жаль, такий військовий, як я, не потрібен державі. Стосовно нинішньої влади, то справді хочу помилятися, однак маю дуже великі сумніви…

– Як для вчителя української мови та літератури питання нещодавніх змін в українському правописі є для вас актуальним?

– До будь-яких змін, які полегшать вивчення мови, я ставлюся позитивно.

– До речі, з погляду педагога сучасне покоління підлітків, так зване покоління-Z, напевно, важко назвати найбільш сумлінним у навчанні. Чи таки це хибна думка?

– Кожне покоління неповторне і суттєво різниться між собою. Нинішнє — креативне, швидше у прийнятті рішення, володіє великим обсягом інформації, обізнане в різних галузях, добре знає свої права, але, на жаль, забуваючи про обов’язки.

– Ви – філолог, досвідчений вчитель, літератор… Ваша діяльність забирає чимало часу та сил. Чи знаходите хвилинку, аби відволіктися, відпочити?

– Звичайно, без цього ніяк. Спорт (футбол, баскетбол), лазня, відпочинок на природі — все це можна сміливо зарахувати до переліку моїх хобі. До речі, усім, хто куштував приготовані мною шашлики чи інші страви на грилі, смакують мої наїдки. Крім того, чимало часу проводжу зі своїм улюбленцем – німецькою вівчаркою Алі. Йому п’ять років, він досить невгамовний і дуже не любить позувати для фото.

– У чому полягає ваше життєве кредо?

– Які б не були життєві перипетії, труднощі, я завжди непохитний у ставленні до людей, які перевірені часом. Адже важливо цінувати дружбу і любов, поважати інших. Я завжди пам’ятаю про це, вірю у Бога і впевнений, що в житті не буває випадковостей.

Ганна БЕНЕДЮК

Довідка

Олександр Самаруха – український філолог, поет, літератор. Народився 29 жовтня 1969 року в селі Карбівка Гайсинського району. Учитель вищої категорії, викладач української мови та літератури гімназії № 6. Учасник літературного об’єднання освітян Вінниччини «Автограф».

Переможець конкурсу «Родовід освітянських талантів-2004 та 2011». У 2015 р. став лауреатом всеукраїнського фестивалю поезії на Поділлі «Підкова Пегаса».

Автор збірок поезій «Абетка усмішки від Вінінтермед» та «Вітражні фантазії», які побачили світ у 2012 році.

Вишиванка

Сонечко всміхнулось на світанку,
Діамантом світиться роса.
Вбралась Україна в вишиванку,
Всі навкруг промовили:
– Краса!
Прошептала шерхлими вустами
(А в очах сльоза бринить, мов з болю):
– Не сорочку бачите, а долю,
Й вишита вона всуціль хрестами…
Сум і туга в кожнім її слові,
В кожнім слові чути біль нестерпний.
– Хрест червоний, знайте,
символ крові,
Чорний хрест на долі – символ смерті.
Вишивальників було багато,
До роботи бралися завзято:
Чужоземці, зрадники, вандали
По хресту сорочку вишивали.
Та старанно так і так уміло,
Що хрести вшивались в душу й тіло…
Чорними й червоними стіжками
Шилася сорочка Соловками,
Чи за примхи, чи задля розваги –
Вишивали червоно ГУЛАГи,
Польський пан тендітними руками
Бушу вишив чорними хрестами…
Тягнуться кордони неозорі,
А навкруг узори і узори…
– Як мені саднило і боліло,
Як хтось шив Чорнобиль неуміло!
І боліть повік не перестане
Вишитий узор Афганістану…
А ось ці червоно-чорні рути –
Переяслав…
Бабин Яр…
І Крути.
… Вбралася Вкраїна на світанку
У червоно-чорну вишиванку,
Та не можна передать словами,
Чом узори вишито хрестами…
Україно, рідна мати наша,
Варта, ненько, ти узорів кращих.
Українці, справжні сини й дочки,
Нумо всі візьмімо по стібочку,
Вишиймо калину і пшеницю,
Й чисту, незабруднену водицю,
Клумби, парки вишиймо і сквери,
Й гідну старість для пенсіонера,
Вишиймо безхатченку хатину,
Сиротам й знедоленим – родину,
Престарілим вишиймо турботу,
Безробітним вишиймо роботу,
Вишиймо сусідам всім на заздрість
Щастя, мир і злагоду, і радість.
По стіжечку…
Попрацюймо плідно,
Бо таких узорів Україна гідна.
Вишиймо сорочку разом з вами,
Тільки, прошу, – ділом, не словами…

Лягає сніг,
мов сивина на скроні
Лягає сніг, мов сивина на скроні,
Приходить спогад, пам’ять воскреша.
І гріють у моїх руках твої долоні,
І відігрітись проситься душа.
Кусає вітер пальці задубілі,
Мороз вогнем торкається щоки.
Лягає сніг.
Його сніжинки білі
Встеляють землю
і притрушують роки.
Твої долоні й пальці вже тепліють,
Благає серце: «Їх в руках
своїх лиши…»
Стихає сніг…
А коси в нас біліють…
А ще… у душу зашпори зайшли…

Ще в історії мало що сказано…
Ще в історії мало що сказано,
Бо життя – не життя без ідей.
Цілий вік ми молилися Каїну,
Бо казали, що це – Прометей.
Недомовок багато ще буде,
Правда – річ не така проста.
Я не хочу молитись Іуді,
Який ходить у масці Христа…

Олександр САМАРУХА