Вітя — звичайний хлопець із простої сім’ї, після школи працював підсобником на будівництві. А недавно у військовій формі він повернувся зі Сходу. Як виявилось, з пораненням. Його мама розповіла, як він опинився на фронті.

– Однокласниця закрутила йому голову, — згадувала мама. — Скільки він їй телефонував, скільки носив квітів, писав зізнання фарбою на асфальті перед її вікнами! А вона робила все, щоб він відв’язався від неї, залишив у спокої. Ображала, казала, що ніколи не покохає його, що має іншого, що його поведінка просто смішна!

Син не здавався. Пішов працювати. «Мать-стройка» всіх приймає! Наївний хлопчисько, після зарплати запрошував Аню в кафе. А вона в цей час зустрічалась з солідними кавалерами в дорогих ресторанах.

Тоді Вітя заклав свій ноутбук і усе, що міг, у ломбарді. І купив дві путівки на відпочинок у теплих краях. Аня відмовилась і збунтувалась — перестала відповідати на дзвінки, передала через друзів, що не прийме ніяких подарунків, хай краще викине їх у смітник. Зробила йому дуже боляче! Деякий час він «на автоматі» продовжував ходити на роботу, а потім раптово оголосив: іду в АТО!

…Мало не щодня ми перемовлялись по мобільному, син надсилав воєнні фото: суворі чоловіки в камуфляжі зі зброєю, бліндажі, скромні страви польової кухні. Згодом його поранили. Спочатку лікували у харківському госпіталі, а потім відправили на реабілітацію у Вінницю…

Син став зовсім іншим. Від наївного хлопчика не залишилось і сліду. Навіть погляд змінився, на мене дивився мужній, хоч і стомлений, воїн. А що стосується Ані… Вона телефонувала йому, нагадувала про шкільні роки, через знайомих передавала, що у неї занило серце, коли побачила його. Але Віктор тепер розгледів її такою, якою вона була насправді — егоїстичною, самозакоханою білявкою.