Чотири роки тому він підірвався на вибуховому пристрої під час перевірки «сірої зони» поблизу траси Бахмутка. 37-річний Олег накрив тілом вибуховий пристрій і прийняв на себе весь удар від вибуху та численні осколки, цим врятував бойових побратимів… Посмертно його нагородили орденом «За мужність» та відкрили меморіальну дошку у школі №32, де він навчався. А щоб продовжити місію брата та здійснити свою заповітну мрію, сестра Оксана нещодавно підписала контракт із ЗСУ…
– Олег був найстаршим у нашій родині, дуже любив цей світ й часто фотографував природу, – починає розмову Оксана Поліщук. – З дитинства брат мене виховував й ніжно називав «донечкою», хоч різниця між нами була всього два роки. Олег не боявся ніякої роботи, але більшість свого життя віддав ювелірній справі. У 2014 році брат заявив, що повинен йти служити, адже наш батько був офіцером запасу й потрапляв під призов 4-ої хвилі. Олежик сильно переживав, що тата заберуть на передову. Мовляв, це неправильно, й ховатись йому, молодому чоловіку, соромно. Під час першої хвилі Олег вирушив на полігон у складі 24-ї Залізної бригади. Там й отримав позивні Ювелір через свій фах та Фотограф-ботанік. Після того як брата не стало, для нашої родини обірвалось все… Мама, яка колись мала звання єфрейтора, постійно плакала й щодня ходила на могилу… Тато тримався, адже він теж життя присвятив війську, дослужився до підполковника у штабі Повітряних сил, тоді як інструктор навчав новобранців. Молодший братик — 20-річний Олексій — два роки тому підписав контракт й цьогоріч вступив до Військової академії Сагайдачного у Львові.
Дивлячись на мужніх чоловіків-патріотів, які її оточували, Оксана Поліщук зрозуміла — буде служити! Й підписала контракт із військовою частиною ЗСУ. Звідти була направлена у Старичі на проходження КМБ та навчання за фахом.
– Ще коли в країні почалась війна, я задумувалась над армією, мріяла носити форму. Навіть до військкомату пішла, там мені відмовили, бо бойових вакансій для дівчат не було. На деякий час я якось забула про це, але півтора року тому народила первістка Богданчика, й старі думки повернулись. Стосунки із його батьком не склались, і я розуміла, що треба думати не тільки про себе, а своєму синочку подавати гідний приклад, забезпечувати його фінансово, бо в мене родина без статків. Звісно, мій вибір пов’язаний і з втратою брата, адже він постійно казав, що хоче бути офіцером, тому я маю продовжити його справу. Коли про своє рішення повідомила родині, вони зрозуміли та підтримали. У навчальному центрі отримала повну комплектацію форми. Вже на полігоні проходжу навчання. Мене попереджали, що може бути відрядження у зону бойових дій, я до цього готова. Я зараз всім рідним кажу, що своєму Богданчику і за маму, і за тата. По-іншому не можна. Хочу, щоб він виріс таким, як мій брат, щоб так само любив Україну.
У селі Чуднівського району, де зараз проживає родина Поліщуків, уваги до них майже нема. Сільська рада виділила на дрова взимку лише 1000 гривень, не запрошують батьків на заходи із вшанування, не вітають… Щоб виправити цю кричущу несправедливість, матір героя очолила районну спілку матерів загиблих.
– Невже наші хлопці за пільги воювали? Бо жодної матері з нашого району не вітають та не згадують, особливо образило, коли на День матері не зателефонували жодній матері та не подякували за синів. Я завжди кажу батькам, що треба про себе нагадувати, — додає Оксана. — Тому через вашу газету я хочу звернутись до народу й закликати: не забувайте сімей, які віддали найдорожче — синів, братів, чоловіків. Якою ціною нам дається цей мир, свобода… Просто дивишся, скільки ми пережили за ці 5 років, й страшно стає, що можемо повернутись назад. Й дуже образливо за воїнів. Якщо ми вже взяли курс, що Росія наш ворог, то йтимемо до кінця й не здаватимемось. А для нас Олежка завжди живий і наш герой! Віримо, що він нас не лишає, оберігає як янгол-охоронець.
Вікторія Снігур
