Мирну Вінницю та рідну Сосонку Мишко змінив на військову форму, десантську виправку та передову в Пісках… Після закінчення контракту наш колега розповів про війну, зарплати «на нулі», як не підставитись під снайпера і вживання у мирні вінницькі дні…

– Чому ти вирішив змінити перо на автомат?

– По-перше, це був патріотичний порив, коли поруч зовсім молоді хлопці вже стали героями війни і захисниками України! Тим більше, я потрапив у “десантуру”, до 80-ї ОДШБ, та півроку ми відвоювали у Пісках буквально за кілометр-два від Донецького аеропорту… Чи жалкую я про щось? Ви ж розумієте, що війна – це не флеш-моб і не весела прогулянка… Тому згадувати справді буде що до кінця життя. Але не про все нині можна розказати в інтерв’ю, мамі, друзям та рідні.

– З якими серцем і словами мама тебе відпустила в АТО?

– Звісно, вона переживала… Але підтримала мій намір йти до війська, бо як можна забороняти комусь захищати свою землю і країну? Тим більше, що ми проходили перед АТО серйозну підготовку на полігоні, нас вчили ветерани і справжні специ. Але коли прибули на передову, в ті самі знамениті Піски, то певний час я не казав і не міг казати матері про своє реальне місцезнаходження. Заспокоював її, як міг. Мовляв, ми у Покровську – за 50 кілометрів від “передка”, сидимо на 3-й лінії, на підстраховці. Але одного разу пересилав брату фронтові фото і на одному із них за моєю спиною виднілись вежі-близнюки із ДАП… Коли мама побачила той знімок, то приховувати щось було вже марно. Адже “картинку” з Пісків у ті дні показували по телевізору. Відтоді між нами все було максимально відверто, але серце та нерви матері все одно бережу, як можу.

Більше читайте в газеті “33-й канал” №44 від 23 жовтня 2019 р.