– Я з 2017 року служу у Центрі військово-музичного мистецтва ПС ЗСУ на посаді військового диригента. Раніше це була виключно чоловіча спеціальність. Так було заведено в усіх пострадянських країнах. Хоча у збройних формуваннях Європи чи США це цілком природне явище, – розповіла лейтенант Уляна Созанська. – Я задоволена службою. Звичайно, є нюанси у роботі у майже цілком чоловічому колективі. На мою думку, це пов’язано з тим, що наше суспільство ще не до кінця готове сприймати жінку у настільки серйозному образі командира підрозділу чи то механізованого взводу. На ці зміни потрібний, перш за все, час і довгий «тернистий» шлях жінок-воїнів у нашій країні. До речі, в українській армії нині я вже не єдина жінка-капельмейстер. Нас вже двоє.

– Ви разом із колегами та підлеглими постійно берете участь у різних заходах?

– Наш колектив активно виступає перед військовослужбовцями та цивільним населенням. Військові паради, фестивалі, концерти і так далі. У нас є військовий оркестр, брасбенд, балет «Крила України» та вокальна група. Репертуар надзвичайно різноманітний та різнобарвний.

Здійснили близько 15 виїздів на різні лінії фронту. Раз поблизу Волновахи під час концерту розпочався обстріл позицій…

Але під час поїздок на фронт найбільше запам’ятовуються «живі» концертні виступи. Коли відбувається прямий контакт – із серця у серце.

– Ваш колектив давав концерти для мирних мешканців Донеччини та Луганщини?

– Так, ми виступали перед цивільним населенням жителів Донбасу. Реакція на нашу програму патріотичного характеру була різною. Був випадок, коли під час виконання Державного гімну дехто з глядачів у знак неповаги вставав й виходив з глядацької зали. Проте більшість населення Сходу нашої держави приймали нас досить тепло, дякували і запрошували частіше приїжджати з українськими концертами у їхні міста.

– Як ви робили кар’єру військового музиканта?

– Я родом зі Львівщини, з міста Самбір. Моя мама Лідія – викладач дитячої музичної школи, а дідусь Ярослав був хористом численних колективів. Навчалась у музичний школі по класу фортепіано, у секції сучасної хореографії, була хористкою церковного хору. Успішно закінчила музичне училище. Мала досить хорошу перспективу навчатися у консерваторії. Але я у 2014 році неочікувано для всіх і самої себе вступила до Національної академії сухопутних військ ім. П.Сагайдачного у Львові на кафедру військових диригентів. Успішно її закінчила. Відтоді й почала службу у Вінниці першою жінкою – військовим диригентом ЗСУ.

Нині я навчаюся на п’ятому курсі Харківського національного університету мистецтв ім.Котляревського за спеціальністю оперно-симфонічне диригування.

– Чому ви обрали військову службу замість консерваторії?

– З початком війни я не змогла стояти осторонь. Того долучилася до наших славних Збройних сил України. Щиро вдячна своїм батькам та родині, які підтримали та сприйняли таке рішення. До речі, мій рідний брат Олександр вже теж офіцер ЗСУ. Ще у першій хвилі бойових дій він пішов добровольцем на фронт.

– На вашу думку, як повинна нині розвиватись українська військова музика? Які найбільш визнані історичні українські музичні твори?

– Від Радянського Союзу ми отримали музичну спадщину «совка», де оспівувалася лише тема «Вєлікой Отєчєственной войни» та Афганістану у більшості випадків. Тому на даний момент українська військова музика на стадії відродження. Розкопуються та знаходяться в далеких архівах музичні твори, пісні національного та патріотичного спрямування, які оспівують та возвеличують наших воїнів, наших національних героїв, які загинули в боротьбі за Україну, а не «Савєцкий Саюз».

Зовсім нещодавно з’явився, а точніше, віднайшовся абсолютно забутий всіма Гімн українських націоналістів. Зараз він зветься Маршем нової армії – «Зродились ми великої години». Він уособлює та відтворює увесь нелегкий і тернистий шлях українського народу через голод, війни та постійну боротьбу за свою незалежність. Це саме наша новітня українська військова музика.