За рік, в середньому, наш співвітчизник витрачає на товари та послуги 1830 євро. В тридцять сім разів менше, ніж житель невеличкого Ліхтенштейну та у вісім разів менше середньоєвропейського рівня. Також вказується, що третина українців опустилася за своїми статками нижче рівня бідності.

За майже три десятиліття ресурси однієї з найбагатших республіканських економік Радянського Союзу чиновники разом із правоохоронцями розікрали майже повністю. Залишилось уже небагато: земля, надра та кілька успішних державних підприємств, які зараз в авральному порядку намагаються приватизувати, знову ж таки, за безцінь. Певно, саме тому 11 ЗЕнардепів відмовились у ко­мітеті голосувати проти антикорупційного закону стосовно справедливої оцінки всього того народного багатства, яке ще не розікрали.

Тепер їх ніби перевіряють на детекторі брехні, підозрюючи, що взяли від олігархів за це по 30000 доларів. Якби не розголос, можна лише уявити, за які копійки могли б піти в приватні руки промислові гіганти, котрі зараз наповнюють наш куций державний бюджет. Хоча, може, ще й підуть. В турборежимі монобільшості за всім і не впильнуєш. І яка там відповідальність у вищих владних ешелонах, справа відома.

А справжній господар країни — народ — продовжує мовчки спостерігати за маніпуляціями «своїх слуг», ризикуючи взагалі залишитись без штанів. І починає помаленьку розчаровуватись у новообраній владі. Попередні, мовляв, крали по-чорному, але ж то бандити чи шахраї. Ці ж «слуги народу» уже не такі мали би бути. Вони ж, ніби, як і ми, прості люди, й прийшли до влади, щоб служити народу.

Вибачте, а хіба попередники на словах не обіцяли те ж саме? Обіцяли. Але спокуса на шару хапнути кільканадцять тисяч ЗЕлених, особливо, коли «навколо тебе літають мільярди», така велика, що зі збоченою за тридцять років українською ментальністю втриматись навіть ЗЕдепутатам надзвичайно важко.

Стосовно ментальності. По-чинається долучення до соціуму простого маленького українця з того, що його за гроші (хабар) влаштовують у дитячий садочок через постійний дефіцит місць. Потім за гроші він отримує атестат, згодом — диплом. Далі за гроші його влаштовують на роботу (державну службу) з хорошою зарплатою. На цей час він уже чітко знає, що для кар’єрного росту головне знати «свій інтерес і табличку ділення». А ще — годити начальству, бо влада — це найприбутковіший бізнес. У випадку з нардепами — знову ж таки, за гроші, їм потрібно лобіювати інтереси олігархів — власників монополій. Бо, у переважній більшості, ті ж самі олігархи за гроші і завели цю команду у стіни парламенту.

Щоб змінити ситуацію, ми мусимо перестати обманювати один одного заради якоїсь копійчаної вигоди. Нам нарешті треба передивитись формулу співіснування з державою: мовляв, вона дурить нас, а ми тишком-нишком теж дуримо її і боїмося.

Це тупикова ситуація, яка водить нас по колу, і ми опускаємось все нижче і нижче. І при цьому деградує не лише влада, деградує все суспільство. По суті, ми вже стали європейським смітником. Стягуємо сюди небезпечний непотріб і тішимось, що «намахали» когось із своїх на пару сотень. Виготовляємо отруйні продукти для своїх же українців і цинічно слухаємо, що онкодиспансери переповнені.

Хіба не ми виховуємо таку ментальність, дозволяючи пройдисвіту голові ОТГ (сільському чи міському), підкупивши депутатів, самовільно розпоряджатися і розкрадати комунальні землі та майно, привласнювати собі те, що належить громаді? Нам нарешті потрібно вчитися поважати свого сусіда, свого односельця, свого земляка, щоб впевнено сподіватися на його небайдужість, коли стане питання захисту со­ціальної справедливості та конкретних інтересів кожної простої людини, платника податків, на якому тримається ця країна.

Українці не мають морального права бути найбіднішими в Європі. Ми багата країна, але нас поділили по мовах, релігіях, регіонах. Нас пересварили несправедливими виплатами та пенсіями. У нас украли гроші власники збанкрутілих банків. Нас офіційно зробила в три рази біднішими держава, зне­цінивши національну валюту. Нам, в «процесі боротьби з бідністю», встановили космічні ціни на енергоносії, зрештою, підкинули війну, кінця і краю якій не видно.

І все це насправді заради того, щоб ми не стали багатшими, щоб у нас ніколи не було середнього класу, не було національної єдності, справедливої влади, і ми не могли солідарно всією країною боротися з олігархами-монополістами за свої інтереси. І кожна наступна зміна влади ще раз засвідчує, що боротьба з бідністю — це справа бідних.

Багаті і дуже багаті українські можновладці зможуть підкупити кожного нардепа, що вони досі робили, роблять і робитимуть заради своєї безпеки і збереження та примноження власних капіталів за рахунок людських та державних ресурсів.

Їм набагато важче буде підкупити кожного українця, який нарешті зрозуміє, що лише він разом із такими ж самими простими бідними українцями, яких мільйони, зможе насправді захистити свої права. Громадяни розвинутих країн це вже зрозуміли давно і, об’єднавшись усім сус­пільством, зуміли позбутися олігархів та взяти під контроль кожного чиновника. У нас теж немає іншого виходу, якщо ми прагнемо зберегти цю країну і зробити її комфортною для життя.

Головний редактор газети «33-й канал»