Немає в нас спокійного життя!
Та й про любов шептатись не на часі.
Тривога й біль поповнюють буття,
Бо ж ллється кров роками на Донбасі.

Я в тих краях не раз колись бував
(Там поруч виріс — в запорізькім краї)
Й прокатний стан на «Азовсталі» будував
В цеху новітнім — від «Запоріжсталі».

Трудились в поті як одна сім’я —
Хто із Москви, а хто — з Владивостока.
В ті дні й не міг подумать навіть я,
Що дійсність заповзе туди жорстока.

А все тому, що на буграх Кремля
В прогнилих душах залишки імперські
Століттями правителям щемлять:
В глобальнім світі хочуть бути — перші!

Тож до тих пір, допоки в «путінізму»
Є хоч патрон, заряджений в стволі,
Нам спокою не буде: ми ж бо — різні,
Й принижено любов на цій Землі!
Микола Піхачек