Її знає все місто, область і багато хто в Україні та світі. Вона має двох водіїв. Але більше їздить сама на шикарному білому «Мерседесі». Вона – «вічно молода» розкішна блондинка. Софія настільки впевнено почувається за кермом, що її подруги розповідають про неї легенди.
– Подивись, яка сила волі, який характер, – дивуються всі, хто знає її.
– А що – в неї ж все є…
– Подивись, як вона керує своїм чоловіком і дітьми…
І тільки я одна із небагатьох знаю таємницю минулого цієї жінки. Але вона, якось розчулившись і виливши душу, строго наказала: тільки ніколи і нікому.
Я не можу порушити слова, але, змінивши ім’я і деталі, опишу цю сповідь – як повчання іншим.
Софія жила в центрі міста. Вона була корінною вінничанкою і дуже красивою дівчиною із пшеничною косою до пояса. Але це не міняло того, що її батько ще з дитинства був алкоголіком. Пропивав усе і просто ненавидів Соню за те, що вона казала йому в очі правду. А ще він бив матір і піднімав руку на доньку. Але це було до восьмого класу. Бо одного разу вона взяла табуретку, заслонила своїм тілом маму і пригрозила вбити – якщо підійде.
– Дивіться, дожився – власна донька вбити зібралась, – казав він усім.
І буквально переслідував дівчину за будь-яку спробу виглядати красиво.
– Це було влітку. У нас тоді писк моди з’явився – зав’язувати волосся у хвіст. Я зав’язала, а він мене як схопив за нього… «Розв’яжи негайно», – злорадно наказав. А я за ножниці, і раз – відрізала роками відрощувану косу-красу і кинула йому під ноги.
А потім пішла у місто дивитись дошку об’яв – в яке училище подалі від дому набирають учнів. Знайшла якесь аж у Іваново – на ткалю…
Стала готувати документи. А тут у моєї бабусі хлопці – студенти із аграрного інституту квартирували. Один мені симпатизував. І у нього був випуск. Завтра він вже мав їхати додому – пакував речі. А я допомагала – бабуся попросила. Вона, напевно, із ним змовилась. Бо він запропонував їхати разом у Коростишів. А до цього одружитись. Я думала день… Яка за день може бути любов? Але краще, ніж дома залишатись із батьком–алкоголіком або їхати в якесь далеке Іваново – «город невест»…
За тиждень нас розписали.
– Не думай повернутись із дитиною в пелені. Будеш жити під парканом.
Жили у нареченого вдома. Я стала невісткою, а він завгаром. Невдовзі народила сина. А до цього працювала санітаркою в місцевій лікарні. І це була робота по блату! Бо ж безробітний райцентр.
Вже в лікарні мені почали спочатку делікатно, а потім і прямо натякати, що мій чоловік «гуляє по-чорному».
Я не вірила до тих пір, доки не приніс від якоїсь пасії нагороду – гонорею… Мене змусили приймати уколи разом із ним три тижні. І це в лікарні, де працювала. Чутки розійшлись швидко, і тому за спиною таке чула!
Скільки разів хотіла кинути це моє «зміїне кубельце» в тому райцентрі. Але його мати, сестра, тітка відговорювали: мовляв, переказиться та й стане домашнім.
А тут якраз було весілля його рідної сестри. Всі зібрались, я одяглась святково, може, вперше за ці роки. Зробила зачіску, нафарбувалась.
– Яка ж ти красуня, – кидали гості в мій бік.
А після танців сіли за стіл. Поряд чоловік із несамовитими від злості очима.
– Що, вже всіх познімала чи тільки з кожним другим домовилась їхати в посадку?
– Що ти мелеш? – тільки й видихнула.
– Чого розсілась – «прима» довбана. Встала і пішла посуд мити…
– Який посуд?! Це ж ресторан! – почала я його втихомирювати.
– Так то для людей ресторан, а не для санітарок. І взагалі – будеш робити все, що я скажу, де б це не було.
І плюнув мені у тарілку. А тоді промовив:
– Навіть із такої тарілки їсти будеш.
І вліпив мені ляпаса при всіх. Це приниження бачив багато хто. В тому числі і чоловікова тітка.
– Знаєш, дитино, до сьогодні і я вмовляла тебе терпіти. Але від сьогодні не буду. Таке не терплять…
Я бігла з того весілля і вже не плакала – вила…
Бабуся і мама! Вони мене прихистили і зігріли теплом, коли в домашніх капцях і спортивних штанях я встигла вирватись із пекла свого першого заміжжя на останній автобус.
Вже коли батько лежав у онко і помирав, він дізнався, що я живу вже три роки у бабусиній хаті з малюком. А ввечері навчаюсь у інституті.
Вже розлученою я закінчила економічний факультет і стала працювати у Вінниці на заводі. Далі – всіх викинули за прохідну на базари. Там опинилась і я. Туреччина, Китай, Перу… Де лише ми не укладали контрактів! І звідки лише не таскали кравчучок і кучмовозів. А потім – вже контейнерами у кораблях до Одеси. А в тих контейнерах – половина браку! І кому що скажеш…
Скільки нас «роздягав», кидав і розчаровував цей бізнес – і не перекажеш.
Все життя буду пам’ятати, як за китайське шмаття ми вимушені були закласти вже із другим чоловіком власний будинок. Вірніше, бабусин, який перейшов у спадок. Так і не викупили. Але прорвались… Бізнес є бізнес. Навіть президент США Трамп 7 разів ставав банкрутом.
…Тепер Соні доступні не лише на свято, але й у будні кращі салони і косметичні процедури. Як і кращі курорти світу. З другим чоловіком Віктором, який усиновив її сина від першого шлюбу, вони мають спільних доньку та сина. Вона вже ніколи не буде «валятись під забором», як погрожували, бо має мережу власних кафе та ресторанів і чимало комерційної нерухомості.
Любить гарні машини і їздить на них більше за власного чоловіка. Бо він у неї не лише бізнесмен – професор. І більше вона до нього, аніж він до неї може сказати міцне слівце…
«Це у п….стів, скажемо так, нехороших людей – все позаду. А у хороших людей – все попереду», – любить повторювати цей приперчений вислів сьогоднішня наша героїня, відома вінницька бізнесвумен Софія. Але в житті у неї зовсім інше ім’я…
