Ярослав Хребтій – голова постійної депутатської комісії з питань охорони здоров’я. З червоним дипломом закінчив Він­ницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова, потім працював лікарем-інтерном зі спеціальності хірургія на базі Міської клінічної лікарні № 1 м. Вінниця, а згодом хірургом у Вінницькому обласному госпіталі для інвалідів ВВв. Кандидат медичних наук. Судинний хірург. Віднедавна — заступник головного лікаря з організації хірургічної допомоги лікарні ім. Пирогова.

– Вам дорікали, що за посаду заступника головного лікаря Вінницької обласної лікарні ім. Пирогова ви здали повноваження голови про­фільної медичної комісії обласної ради при призначенні на посади 24 головних лікарів. І їх призначили без конкурсів, автоматично, без будь-яких звітів. Цей прецедент свого часу викликав чималий резонанс, і тепер згадали, коли розпочнеться реорганізація цих лікарень. Чи будуть конкурси на керівників за участю депутатів, громадськості? Чи не здасть ваша комісія, більшість в якій лікарі, як і Ви, інтереси громади за обі­цяні посади, інші блага, для себе чи своїх рідних?

– На той момент, коли йшла мова про переукладання контрактів із головними лікарями, я не бачив гідних людей, котрі могли б очолити лікарню і що були б успішними. Зараз лікарня — це не заклад, котрий мав би задовольняти чиїсь амбіції. Це підприємство, котре має успішно працювати, і до цього потрібно дорости. Я навчаюся в економічному університеті ім. Гетьмана, закінчив Національну академію державного управління. Водночас працював лікарем, суміщав це все, їздив на сесії. Бо стати керівником великого закладу — це не просто. Я до цього справді готувався і довго йшов. І коли мене призначали на посаду, у мене вже була відповідна освіта.

Я стажувався у Сполучених Штатах Америки саме з менеджменту в охороні здоров’я. Це спеціальна програма, і я два роки подавав свої документи, щоб потрапити туди. Відбір проводили американці, все було прозоро, і перший рік я його не пройшов. А потім місяць стажувався у Бірмінгемі. На момент свого призначення я вже був доцентом, кандидатом медичних наук, мав за плечима 13 років стажу. Я був готовий і не припиняю вдосконалюватися, бо час дуже динамічний, за ним потрібно встигати.

Не вважаю, що я поступився якимись принципами і чиїсь інтереси лобіював. Бо на кожну скаргу на керівника лікувального закладу ми реагували, кожен скандальний випадок аналізували. Ретельно працювали над кадровою політикою. У мене в родині медиків не було. Якось склалося так, що я завжди цікавився у школі хімією та біологією, навчався в експериментальному класі четвертої школи. А батьки мене стимулювали, підтримували, казали, що у мене є хист. Мені довелося самому набивати власні гулі.

– Третинний рівень медицини розпочинає реформування. Як це все відбуватиметься на Вінниччині? Чи будуть конкурси на посади директорів лікувальних установ?

– Держава відтепер не буде платити за ліжко-місця, прилади, меблі та інше, а за конкретну медичну послугу. Лікарня буде отримувати кошти тільки за послугу. Пацієнт матиме повне право обрати будь-який заклад, і гроші гарантовано підуть за ним у той заклад, який він вибере. Тому, чим успішніший заклад, чим більше сучасних технологій впроваджує, тим більше заробляє. Зрештою, все, як за кордоном: лікарня має займатися маркетингом, «просуванням» своїх послуг, досягнень. Зараз розробляється новий порядок призначення керівників. Але конкурси будуть, уже навесні у багатьох керівників лікувальних установ завершуються контракти.

Спо­діваюся, що цього разу конкурсні комісії будуть враховувати менеджерські якості кандидатів, бо відтепер розраховувати на бюджетні гроші немає підстав. Рік буде важкий, ми вже це відчули. Єдине, що ми можемо у цій ситуації — визначати пріоритети. І саме медицина та медичні програми мають залишатися у пріоритеті. Бо здоров’я людей — це найвища цінність. За попередні чотири роки ми з колегами-депутатами зробили чимало хороших справ, і для медицини області ці роки були найуспішнішими. Особливо те, що стосується лікарні ім. Пирогова. За багатьма показниками ми виходимо на перші місця в Україні. Ми запустили кардіохірургію, провели цілий ряд унікальних операцій.

– Але в нас біля кожного авторитетного лікувального закладу, як правило, приватні медичні центри, котрі належать лікарям цього закладу або їхнім рідним. І пацієнтів не лікують у державному закладі, а прямісінько направляють до приватного. Як Ви до цього ставитеся? І чи є у вас приватний центр?

– Може, колись, коли я стану дуже успішним, тоді я зможу собі дозволити відкрити власний медичний центр. Насправді за кордоном це стала практика. Я стажувався у різних країнах. І коли був у Лондоні, то провідний хірург зі світовим ім’ям до 3-ї години дня проводить операції у державній клініці, а потім працює у приватній. Я йому асистував. І там, і там створені абсолютно усі умови. Єдине, що важливо — щоб конкуренція була відкритою, щоб лікарі не перенаправляли потоки пацієнтів у свої заклади. Справжня конкуренція можлива тільки тоді, коли і в державному, і в приватному закладі буде однаково сучасне обладнання. Власне, для того проводиться реформа, і лікарні поступово стануть автономними.

– У жовтні у вашому житті сталася визначна подія — Ви вдруге одружилися. Хто Ваша обраниця? Чому не склалося з першим шлюбом?

– Я дуже щасливий, що зустрів ту людину, з котрою став щасливий. Ми з Мар’яною проводимо разом щасливі хвилини, години, і я впевнений, що попереду в нас щасливе подружнє життя. Вона не медик, займається бізнесом. Можливо, це й добре, тому що вдома можна змінити тематику спілкування, трохи розслабитися, відволіктися на щось інше. З моєю половиною ми вже разом чотири роки. За цей час, здається, що знаємо одне одного все життя. Ми дуже багато подорожували і пройшли разом різні ситуації. Життя має оцінюватися не кіль­кістю грошей, а миттєвостями, від яких перехоплювало подих.

А з першою дружиною розлучилися, мабуть, через те, що були різні погляди на життя. Вважаю, що це нормально, якщо люди у чомусь не зійшлися, то не треба себе мучити, а дати можливість бути щасливим. Але зате у мене є чудова донька, яку я безмежно люблю, пишаюся нею, бо вона розумничка, теж хоче бути лікарем. Їй 14 років, вона навчається у 9 класі, живе у Чернівцях. Ми постійно з нею спілкуємося, зараз вона у мене на канікулах. От і Новий рік зустрінемо у сімейному колі.