Це те, що ніби десь далеко, але ж так близько насправді — війна. Та, яка забирає свою криваву данину щодня або майже щодня. Як би страшно те не звучало, але не одна «небесна сотня» в 2019 році пішла на небеса й продовжує звідти нас охороняти… Їх 110 – полеглих внаслідок бойових дій, з них 8 — з Вінниччини. Давайте згадаємо їх і всіх тих, кого забрала ця клята війна за 5 років. Бо ж це цвіт нації, наше майбутнє, сини, чоловіки, батьки… Ви ж вгляньтесь у їхні ще зовсім молоді обличчя. Помоліться…

«Сини тепер стали дбати про маму, як дорослі»

14 січня внаслідок ворожого обстрілу з великокаліберного кулемета поблизу селища Гладосове загинув воїн 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців ЗСУ Микола Семенюк, позивний Саїд. Ворог вів вогонь з боку окупованої частини смт Зайцеве. Молодшому сержанту було 45 років. Народився 28 листопада 1973 року в селі Леляки Жмеринського району. Столяр за фахом. Мешкав у Браїлові, до війни працював там на цегельному заводі. На війні — з 2014 року. У березні 2016-го підписав контракт із ЗСУ. Пройшов бої біля Волновахи, Старогнатівки, промзону Авдіївки (у 2017 році брав безпосередню участь у встановленні контролю над опорником «Алмаз-2» («Орел»). Заступник командира бойової машини – навідник-оператор 7-ї «шаленої» механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72 ОМБР.

Побратими розповідають, що Саїд був душею компанії, завжди міг знайти потрібні слова для підняття настрою, добре знав та вміло виконував свої службові обов’язки. У Миколи залишились батьки, брат, дружина та двоє синів. Під час поховання вони нашому кореспонденту пообіцяли, що тепер будуть дбати про свою маму, як дорослі, й будуть такими ж мужніми, як тато.

«Життя обірвало осколкове поранення»

Солдат та гранатометник 54-ї окремої механізованій бригади Збройних сил України Руслан Слісаренко народився у місті Деражня 1981 року. Жив у селі Іванівці Барського району. На службу за контрактом до ЗСУ був призваний 2016 року. Загинув 16 березня внаслідок обстрілу біля хутора Вільний. Під час виконання бойового завдання воїн отримав осколкове поранення в голову. Залишились батьки, дружина Юлія і двоє синів – 13-річний Назар та 12-річний Владислав.

«Син продовжив військову справу батька»

Юрій Фармагей — із Огіївки Гайсинського району Вінницької області. У сім’ї він був наймолодшим із трьох братів. Після школи закінчив Теплицьке ПТУ, де отримав фах плодоовочівника. Строкову службу проходив на флоті, у Севастополі. Демобілізувавшись, повернувся до рідного села й працював на місцевому під­при­ємстві. У 2015 році був мобілізований. А коли повернувся додому через півтора року, спокійно сидіти вдома не зміг. Відпочив кілька тижнів — і підписав контракт із ЗСУ, який 29 жовтня 2018-го продовжив ще на один термін. Служив у 57-й окремій мотопіхотній бригаді. Всім казав, що на передовій «знайшов себе». Кожного ранку і вечора дивився на околиці Донецька і чекав моменту, щоб зайти туди як переможець. Не дочекався. 5 квітня біля села Піски, що в передмісті Донецька, відбувся його останній бій. Снайперська куля обірвала життя нашого захисника. Залишилися старенькі батьки, дружина, дорослі дочка та син (він морський піхотинець, також воює) та двоє онуків.

«Боєць підірвався, коли віз побратимам воду»

29 квітня 53-річний сержант Сергій Гвоздієвський отримав важкі поранення під час підриву вантажівки на міні під час доставки води на позицію. Це трапилося на Маріупольському напрямку. Після надання долікарської та першої медичної допомоги армієць був евакуйований гелікоптером до шпиталю в Дніпро, однак помер наступного дня. У чоловіка були тяжкі травми обох ніг та опіки понад 70% тіла. Відомо, що Сергій з міста міста Могилева-Подільського. За радянських часів Сергій служив «строчку» на атомному підводному човні. Після строкової служби одружився. За власним бажанням був призваний на військову службу по мобілізації. Залишилися дружина, донька і двоє онуків.

Пресцентр ООС не повідомляв про поранених 29 квітня і померлих від ран 30-го. Однак про смерть Гвоздієвського, як про бойову втрату, поінформувало командування Десантно-штурмових військ — зазначається, що сержант Гвоздієвський виконував завдання за призначенням.

«Максон врятував побратимів своїм життям»

Максим Олексюк з Козятина дуже любив спорт, мав значні досягнення в стрибках у висоту. Після школи вивчився у Вінниці на водія та пішов в армію. Із червня 2016 року проходив строкову службу. А в жовтні 2017-го сержант Олексюк підписав контракт і потрапив до 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону спеціального призначення окремого загону спецпризначення «Азов» Національної гвардії України.

– Він був хлопець скромний, флегматичний. Мені на все життя запам’ятається наша остання з ним розмова. У минулому році він із батьком садив картоплю. Я побачив його, зупинився й кажу: «Думай, коли мені вже горілку на весілля готувати!» А він дивиться на мене, усміхнувся і промовчав. Потім я дізнався, що він підписав контракт і йде служити. Про дівчат поки не думав… — поділився спогадами з місцевими журналістами двоюрідний прадід загиблого Григорій Швець.

За півтора року служби Максон проявив себе відповідальним та щирим побратимом.

Загинув на околиці селища Новолуганське, в одному бліндажі з Дмитром Пруглом, коли після півночі бойовики обстріляли опорні пункти підрозділу зі зброї забороненого Мінськом калібру. Як розповів побратим Максона з позивним Білий, в ту ніч Олексюк не мав виходити на бойову позицію. Але сам виявив бажання допомогти товаришам її облаштувати.

Він був упертим, але добрим і розуміючим. З тих бійців, кого не втримаєш на тилових позиціях. Поховали Максима Олексюка на Алеї слави міського кладовища в Козятині. Залишилися мама і брат-десятикласник.

«Солдат Шандра не встиг одружитись»

Солдат Сергій Шандра народився в селі Торчин Хмільницького району. Навчався в профліцеї сфери послуг. Працював трактористом-механізатором у місцевому фермерському господарстві. У листопаді 2018 року був призваний на строкову військову службу, за три місяці – підписав контракт із ЗСУ. Солдат — один із чотирьох морпіхів 36 ОМБРП, загиблих 6 серпня внаслідок обстрілу ворогом ВОП під Павлополем. Похований у рідному селі.

У Сергія залишилася лише мама (батько помер рік тому) та сестра, яка з сім’єю проживає окремо. Нещодавно родині дали квартиру у Києві та орден за мужнього сина, який поліг хороброю смертю в 24 роки…

«Андрій не дожив до 25-річчя кілька тижнів»

2 вересня Вінниччина мала чергову втрату у цій неоголошеній війні. Під час пересування до блокпосту на чергування в районі Маріуполя Андрія Проценка з Бохоників поранив у шию снайпер. Медики до останнього боролись за його життя, але не змогли врятувати. 24-річний воїн помер у них на руках… У нього залишились батьки та молодша сестра.

Хлопець закінчив школу, Гніванське училище. Був спеціалістом з ремонту автомобілів, з 2014 року – військовослужбовець радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону, відряджений до 36-ої бригади в зону ООС. Мав посвідчення учасника бойових дій.

З нашої громади 60 бійців захищали наш мир та спокій, але всі повертались живими та неушкодженими. Втрата Андрія для нас дуже болюча, адже ми добре знали його та батьків. Змалечку хлопець проявив себе як відповідальна, слухняна та порядна людина. Постійно дбав про маму, яка працює у Вінницькому шпиталі на роздачі їжі. Тато героя свого часу воював на передовій, – розповіли нам у сільській раді Бохоників.

– Маючи такий приклад патріотизму, Андрій теж вирішив служити й підписав контракт з частиною А4610, яка знаходиться на нашій території. Неодноразово виконував бойові завдання у зоні. Три місяці тому знову вирушив на Донеччину разом із ще одним бійцем з Бохоників. Останній нещодавно приїхав у відпустку, збирався й Андрій, адже наприкінці вересня мав святкувати 25-річчя. На жаль, не судилось… Прощались з героєм 4 вересня… Посмертно президент нагородив нашого земляка орденом «За мужність».

«Синочок вже не обійме тата»

Андрій Сторожук з села Педоси Хмільницького району був призваний до війська в четверту хвилю мобілізації, навесні 2015 року. Брав участь у антитерористичній операції на Сході. А менш ніж через два роки після звільнення з армії, у січні 2018 року, повернувся в ЗСУ — тепер уже на контракт. Спершу служив на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону у 26-й окремій артилерійській бригаді імені генерала-хорунжого Дашкевича, потім — водієм у Хмельницькому військкоматі. На передову повернувся вже у складі 28 ОМБР імені Лицарів зимового походу ЗСУ (старший солдат, механік-водій). Але обірвала його життя куля снайпера 24 вересня біля Мар’їнки. Поховали 27-річного воїна в рідних Педосах. У Андрія залишився дворічний син.

Віталіна ВОЛОДИМИРОВА